Здавалось б, народження в попівській сім’ї, закінчення Чернігівської духовної семінарії… йому сама дорога до вершин церковної ієрархії, які йому пророчили викладачі. Але ж — ні, Олександр Кістяківський обрав для себе геть інший шлях, сповнений, за його ж власним твердженням, великої «праці, неприємностей і хвороб», який не був ані легким, ані в безпечним з огляду на московсько-царську окупацію України.
Юриспруденція, тим паче захист прав українців у всі часи було клопіткою, небезпечною та геть невдячною справою. Але Олександр знав на що йшов — Київський університет і вдало подоланий курс практичних наук в двадцять чотири роки відкрили перед ним шлях до столиці окупаційного режиму, де він з однодумцями, Шевченком, Кулішом, Костомаровим.., яких царизм тимчасово реабілітував задля власної безпеки, очолив український рух, в тому числі виконуючи функції заступника редактора українського журналу «Основа».
Не дивлячись на активну проукраїнську позицію, на диво кар’єра наукова та професійна пана Кістяківського просувалася доволі жваво навіть в умовах тотального московського панування у всіх сферах життя — в свої тридцять шість він вже став професором кримінального права своєї Альма-матер із видатними роботами «Дослідження про смертну кару» та «Права, за якими судиться малоросійський народ», чисельними книгами, науковими роботами, статтями в «Київській старовині» та «Київських університетських вістях».
Однак праця в агресивному середовищі десятиліттями не могла не датися в ознаки — у Олександра Федіровича з роками починає розвиватися стійка манія урядових переслідування, а разом з життям в постійному стресі — купа хвороб, попри які він продовжуває плідно працювати на благо українського суспільства участю в громадсько-політичному житті Києва, меценатською підтримкою українських літераторів, правовими консультаціями, ініціативою створення Київського юридичного товариства. Пік фізичного та психологічного виснаження видатного правника припав на 1875-й, що було зумовлено створенням урядової комісії для розслідування українофільського руху.
Навіть в умовах постійного морального тиску внутрішній залізний стрижень не давав зламатися професору юриспруденції Київського університету цілих дев’ять років, але восени 1884-ого він все ж сильно захворів. Та так, що надія на одужання була доволі примарною, про що його-таки проінформували лікарі після довгих благань та наполегливих вимог хворого не ховати від нього правди.
Важкі тілесні страждання витискали з Олександра Федіровича життя краплина за краплиною. Станом на початок нового 1885 року він зовсім перестав виходити в світ, але так саме продовжував приймати чисельних гостей вдома, адже хвороба змогла підкосити його фізично, але не духовно – професор права так само активно цікавився новинами київського суспільно-політичного життя, як і зазвичай.
Навіть на порозі смерті, майже переступивши останню межу, Кістяківський не зрадив собі… Жваве обговорення в колі завіталих 18 січня гостів-друзів на чолі з Антовичем обвинувального вироку київського суду присяжних місцевому надвпливовому чиновнику Свиридову за привласнення грошей Взаємного кредиту, остання життєва ремарка-подих українського юриста: «Я завжди казав, що суд присяжних — це свята справа в нашій батьківщині», і його душа назавжди відлетіла у Вирій. А куди ж ще вона могла потрапити після цілого життя служіння своїй країні і її народові, життя сповненого праці, неприємностей та хвороб?