За доби Київської Русі Новий рік наставав на українській землі 1 вересня разом із княжичем-сонцем, що приходить на світанку немовлям і іде в вечорі старим дідом, якого пришле християнство перехрестило на Семена-Стовпника чи Симеона-Стовиника (прізвисько отримане саме за віху (стовп), яка відлічує повне річне коло). Церква і зараз вважає його початком року за грецько-візантійським стилем.
В українському Пізньому Середньовіччі ті давні слов’янські традиції були офіційно закріплені календарно указом митрополита Феогностія разом із встановленням офіційного святкування Нового 1342 року і діяли впритул до 1699-ого. Яскравим нагадуванням про те є свято шкільного Першого дзвоника і відлік шкільного року саме з 1 вересня і сьогодні.
Новий рік означав зачинання чергового кола буття, який в Україні господарі оселі відмічали ритуалом гасіння старого та розпалюванням нового полум’я в домашньому вогнищі, так званий «Посвіт» (Весілля чи Женіння комина, свічки, коганця). Бояк святкування Посвіту було загальним, ще зранку в селі починалася весела метушня, чинили братчину — чоловіки варили пиво, а жінки готували стіл та зелені гілки із свічками прикрашені фруктами, горіхами, квітами, стрічками для майбутнього урочистого транспортування живого вогню.
Надвечір в заздалегідь обумовленій хаті проводили обряд «Женіння комина»: комин (кагла) вбирали стрічками-квітами, співали йому хвалебні оди з проханням «посвітити довгими темними холодними ночами», «свати» видобували за допомогою кресива чи тертя сухих паличок одна об одну новий «живий» вогонь , який потім розбирали домів свічкою на тій пикрашеній господинею гілці чи скіпою всі присутні, щоб підтримувати його в день та вночі всі наступні холодні місяці аж до Великодня в пічурці, адже згаслий він віщував смерть когось з членів родини.
В старі українські часи на Семена відбувалося свято ритуальних пострижин хлопчиків (залишали лише чубчик, символ промінчик сонця на землі) та перші садовини їхні на коня, що соціально переводило хлопчину в статус парубка-воїна, як безтурботне весна-літо малечі (від Гарасима Грачівника) переходить в осінь дорослішання-навчання та відповідальності за майбутнє (з Семена Літопроводця). На його честь цього дня в чисто прибраній хаті обов’язково запалювали свічку від нового «живого вогню» та піднімали чарку за новий «Посвіт».
Вдень після традиційно-обов’язкових обрядових дійств молодь проводила в якості розваги жартівливий ритуал поховання комахи (адже 1 вересня також вважалося день матері Літопроводця, Марфи, покровительки комах): представниці прекрасної половини споруджували їм справжнісінькі труни з редьки чи буряка та влаштовували цілу виставу. А ввечері на околиці села за гарної погоди або в орендованій хаті за негоди парубки і дівчата збиралися разом на перші предвечорниці, як слугували своєрідною підготовкою-репетицією до офіційного відкриття сезону заграв-парування (святкувалося за два тижні, на свято Виру).
В давнину вважалося, що осіння «Горобина ніч» зі шквальним вітром та потужною зливою припадає саме на Стовпника, коли чорт насипає їх собі повні чвертки, лише чуб-надлишок змахнувши на останок на землю, щоб далі плодилися. Хоча за іншими віруваннями — він приводить із собою Бабине літо разом із дозволом на прядіння та господарські доробки, на знак подяки за що господарі горобцям сипали конопляне насіння (у кого не було — просо, пшоно, пшеницю).
З народних прикмет та приказок на Семена: прийшов Семен кожуха на плечі одень; Стовпник прийде, чорт горобців із собою в пекло забере; прийшов Посвіт, задвижинам привіт; тепло на Семена — буде тепло і після Семена; Марфа брудна — буде осінь дощова; на Семеона чорт горобців міркою міряє; від Посвіту до Гурія — сватання та весілля; Літопроводець і мух, і бліх, і тарганів проводжає.