Шебутний та спритний дідко з охайною борідкою, завжди в брилі, з під якого за всім обійстям пильнують гострі оченята-ґудзички — так вперто твердить народний поголос. Тому що велике питання, хто більший господар на подвір’ї: людина чи дворовик. Шкіряні чобітках на м’якій підошві, батіжок за поясом — він виходжує павичем серед свійської худоби, заглядає в кожний куток сараю, стайні, курятнику чи хліву, тримає під контролем всі запаси сіна-соломи, знає кількість усіх банок-склянок-глечиків в лосі.
Дух подвір’я — кращій друг та помічник домовика тільки той хазяйнує в хаті, а дворовик — на дворі і вхід до житла йому заборонений. На його піклуванні знаходиться лад на обійсті (береже його від неладу, пожежі, грабунку) та здоров’я найменшої господарської тваринки.
Ось тільки у духів завжди свої забаганки – худоба тієї ж масті, що і він сама (рябої, сірої, гнідої і особливо вороною масті), дворовик любить, пестить і плекає: волосинка до волосинки гриву-хутро укладе, без корму неполише. А от білім чи соловим, за поголосом — не місце в господарстві — коня він заїздить та хвоста обріже, корову замучує, щоб аж боки ввалилися та молоко зникло, козам-вівцям хутро повисмикає… Лише білих-біленьких курей, качок та гусей не чіпає, і то здебільшого через зневагу до такої дрібноти та побоювання сварки з кікіморою.
Хоча головним чином норов дворовика залежить від господаря: вправний, дбайливий та відповідальний, дух йому у всіх справах допоможе, а ні (ще гірше, як — п’яничка) — так капостить як зможе, худобу випускає чи морить голодом, сіно-соломау весь час розкидає, дерев’яні стійла ламає… Як зовсім кепські справи, то й втече геть з такого непривітного двору світ за очі, от тоді справжня біда приходить до хати, і господарям таким не довго в заможних ходити.
Окрім домовика є у доглядача двору і інші друзі — пес та козел, перший допомагає свої терени охороняти, а другий йому за скакуна виступає. Саме тому в давнину українські стайні будувалися з двох відсіків: перший одразу за дверима — для козла, а другий вже для коня. Причому як вже господарі купували лошака не відповідної масті, то перед першим заходом його до своєї нової стайні господиня стелила кожух навиворіт перед її порогом, а господар з конем мали перейти через нього, обов’язково наступивши.
Для магічного захисту якогось приміщення від дворовика на кутах дверей та вікон вішали по сорочиному перу (не любить він того птаху чи-то через балакучість, чи вбачає в ній гострооку конкурентку), а ще — не поминали проти ночі, щоб не заважати пильнувати господарське майно в тому числі від сусідських духів. Бо як відволічеться він хоч на хвилинку, чужий дворовик то межу пересуне, то врожай біля паркану утягне чи заблукале курча поцупає. Сварки ж між духами-охоронцями — взагалі суцільне випробовування для нервів господарів, бо на обійсті все летить шкереберть і ладу не наведеш.
Новонароджених ягнят, телят та козенят в Україні забирали до хати, щоб вони якийсь час знаходилися під доглядом діточок, адже в хаті домовик точно не дозволить подвірному бешкетувати та заграти новонароджених до смерті.
Вшановують господаря подвір’я двічі на рік: на січневого Малахію, бо знахарі цього дня хвороби з людей виганяють, а ті на худобу нападають, то господарі ставлять біля козла глечик молока прикритий буханцем, щоб дворовик особливо того дня за худобою-птахою наглядав, та на Пилипівку, в День його народження, кладуть на поріг смаколики-частування, щоб поповнив сили він після клопіткого сезону, бо осінь опалим листям чимало роботи йому додає.