Знане з прадавніх часів Вовче свято, якого українські пращури просили небесного Урая, повелителя лісових хижаків, вберегти худобу та свійського птаха від вовчих зубів, мало глибинний сакральний зміст, що полягав у визнані безмежної сили дикої природи, священного трепету та преклоніння перед нею, адже пошук балансу гармонійного співіснування з нею людству доводилося шукати через все життя, вигадуючи магічно-містичні ритуали здатні забезпечити хоч якийсь стійкий результат в цьому мінливому світі.
Фактично Урай (він же перехрещений прийшлим християнством на святого Юрія – Георгія – Єгорія, котре для укорінення цією датою святило столичний храм перед Софійським собором на честь святого) вважався покровителем не тільки диких, а й свійських тварин, бо саме йому належало право вирішувати кому з них жити, а кому — померти (недарма ж казали «у вовка в зубах, що Єгорій дав»). Просто вовк в Україні був найразповсюдженішим та найлютішим хижаком, тому небесний покровителем звірів ототожнювався саме з ватажком його зграї.
На Осіннього Юрія, коли попереду був довгий голодний зимовий період, йому молилися для захисту своєї худоби, на захист від укусів всіляких гадів, що в пошуках тепла прибивалися до людських осель в пошуках порятунку від холодів, та земних плодів (щоб добре «лежали» незіпсованими різними паразитами аж до весни).
Важливість бути почутими на небесах (адже від цього залежав добробут, а іноді і саме життя, всієї родини, не тільки тваринного її господарства) було в прадавні дохристиянські часи на стільки важливим, що Вовчі свята («влчі празніци») в тривали аж три (в деяких місцинах до дванадцяти) днів. Причому до Юра зверталися не лише молитвами, а й колядками та танками молоді, смачними стравами та багатими напоями щедрого столу старшого покоління.
Повелитель трьох стихій, власник ключів від небесної брами… в християнських канонах Георгій-переможець зображається вершником чорного (небо з його непорочною чистотою), білого (білий світ живих) чи червоного (пекло для грішників) коня, як символом підкореності небесному опікуну тварин всього живого у всіх трьох світах згідно старовинних легенд і казок дохристиянської доби та апокрифів і переказів більш пізніх часів.
Пастухи, яким Урай був за першого помічника, 26 листопада присягалися не стригти волосся, щоби убезпечити свої стада від вовків. У українок ж були свої магічні ритуали на Вовчі свята для убезпечнення свого поголов’я в майбутньому: не торкатися будь яких колючо-ріжучих предметів («щоб худобу не чіпали вовчі зуби»), не прати білизну (бо піна від прання асоціювалася з вовчим сказом), не прясти (щоб вовна не нагадувала звіру про овець). Особливі обряди були присвячені «закриттю» та «зашиванню» вовчої щелепи: перший полягав обмотуванні та зав’язуванні закритих лез ножиць мотузкою, а другий — в зашиванні подолу свого одягу.
Такий багатий образ не міг не лишити по собі слід в українському фольклорі, який хоч і менш помітний за відбиток його весняного тезки, але все ж таки є: Георгій їде, крижані дороги мостить; який Урай, така і зима; від Осіннього Юрія до Весняного Юрія тепла не чекай.