Від Сяну до Дону — це не стільки крилатий вислів сучасної української мови, скільки історично закріплені споконвічні межі українських теренів з сучасною Чернігівщиною в якості орієнтиру північних околиць ареалу. Хоч в умовах двохсотлітньої московської окупації чітка обґрунтована чисельним фактожем та документально-артефактними доказами позиція територіальних кордонів дещо почала розмиватися з подачі істориків-фальсифікаторів, які всіма силами намагалися натягти історію Русі-України на андрофагівську Московію, яка до того пів-тисячоліття взагалі була просто Ординським улусом без будь-якого суб’єктивізму (на болотах данину Криму, як правонаступнику татаро-монгол, перестали платити лише в 1700 році).
Навіть без урахування московської пропаганди, просто з міркувань логіки, саме широко використане сучасними науковцями трактування слова «дике», як «малонаселене» та «пустинне», з урахуванням існування другого загальновідомого значення, «непокірний», «волелюбний», «свободний духом», яке із незрозумілих міркувань повністю ігнорується, викликає певні питання. А також дати єдину якісну оцінку такій великій за площею місцині, та й ще з трьома великими прісноводними річками і виходом до двох морів, ба більше в часовому контексті глибиною в п’ять тисячоліть, як мінімум дещо самовпевнено.
Навіть якщо не сильно далеко заглядати в глиб віків, адже українські терени бережуть археологічні пам’ятки починаючи з ашельської епохи пізнього палеоліту, що складає мінімум 150 тисяч років, то тільки знайдених неолітичних, датованих починаючи з VI тисячоліття до н.е., осілих місць проживання землеробів та скотарів (культур лінійно-стрічнової кераміки, буго-дністровської, кримської, дніпро-донецька, сурська, ямно-гребінцевої кераміки) на зараз виявлено на землі України більше трьох десятків.
Кількість ж знайдених на просторах Дикого поля селищ орачів часів міді (від IV тисячоліття до н.е.) трипільської, лійчастого посуду, ямково-гребінцевої кераміки, Закарпатської, Гумельницької, середньостогівської, ніжньомихайлівсько-кемі-обинської, кулястих амфор… культур на зараз впевнено перетнула позначку в сімдесят.
А поселення їхніх нащадків періоду бронзи (двома тисячоліттями пізніше) вже настільки чисельні, що ареали їхнього знаходження майже перетинаються один з одним, а їх назви: зрубна, білогрудівська, тшинецька, багатоваликової кераміки, бондарихинська, ніжньомихайлівсько-кемі-обинська, катакомбна, середньодніпровська – знайомі кожному освіченому українцю, хоча вони і відстоять від сьогодення на багато тисячоліть, завдяки чисельним археологічним артефактам, що є в наявності в кожному краєзнавчому музеї України.
Вже в той час (III — II тисячоліття до н.е) в Дикому Полі існувало прадержавне об’єднання племен із столицею на території теперішнього дніпровського Марганця (про що наочно свідчать знахідки розкопок його шести курганів), яка пізніше була перенесена до Чортомлику. І хоча з плином часу соціально-культурні традиції зазнавали змін, але ж кровні нащадки тих, хто жив тут століттями нікуди не поділися, навпаки до їхнього праслов’янського генетичного базису додавалася свіжа кров прийшлих народів.
Кімерійці, таври, сармати та скіфи не були винятком в цьому списку, причому роль країни останніх (від 680 — 669 роки до н.е) в тогочасній історії світу була на стільки не пересічною, що сам могутній перський цар Дарій І Гістапса ходив на неї війною з метою підкорення, але його «непереможна» армія обламала свої списи та мечі о волелюбність Дикого поля, а давньогрецький історик-хроніст Геродот залишив в своїй «Історії» її детальний опис. За його описом вже тоді Велика Скіфія (союз царств) з власними мегаполісами фактично займала ту саму територію, що і сучасна Україна. Причому науковці окремо зауважують, що тогочасні скіфи генетично були пращурами Чорнолісської культури (український період пізньої бронзи), яка є науководоведеними праукраїнцями.
Тогочасне городище Гелон (зараз село Більськ на річці Ворскла) було одним з найбільших в Європі V століття до н.є. — тридцять кілометрів завдовжки за площі в 440га, завдяки чому його роль була вельми значущою в скіфо-перській війні, про що не забув згадати той самий Геродот.
Поступово яскраво виражені скіфські племена асимілювали з іншими праслов’янськими племенами, що вилилося в симбіоз культур, які поклали початок слов’янству: черняхівська, київська, карпатська, вельбарська культури (тільки виявлені їхні міста і села налічують більше трьох тисяч) фактично і стали батьками народження Русі-України русічів-українців в IV столітті (правда тоді вони здебільшого ще виступали як анти і склавени).
Станом на кінець І — початок ІІ тисячоліття Київська Русь, що складалася з більш ніж тисячі великих і малих поселень, а іноді цілих агломерацій по всій території від Сяну до Дону (це тільки ті, існування яких документально та археологічно доведено), була чи не найбільшою країною тодішньої Європи та одним із серйозних гравців світового політикуму з тісними торгово-економічними зв’язків зі сходом і заходом як їхня головна сполучна ланка. Про це свідчать в тому числі династичні шлюби київських князівен.
Сама столиця Русі-України зі своїми п’ятдесятьма тисячами населення на той час представляла собою одно з найбільших європейських міст, а українська архітектура вже почала набувати своїх класичних рис з біленими саманними хатами-мазанками під солом’яним, очеретяним чи дранковим дахом, яка задавала традиційні національні будівельні тренди на століття вперед.
І хоча після нашестя Орди українські терени були дещо спустошені, а сама країна втратила цілісність та суб’єктивізм, але українці від того нікуди не поділися. Дике Поле так само було заселено, села продовжували існувати на своїх споконвічних місцях особливо по морських узбережжях та вздовж річкових русел, що свідчить збережений геном українського етносу разом з його історико-культурними віруваннями, традиціями, обрядами та кухнею, що широко розповсюджені і донині.
Пройде зовсім небагато в історичних межах часу, і Дике Поле (офіційно назва фігурує вже на мапах Боплана 1648 року) знов розквітне завдяки відновленню української державності Запорізькій Січи. Адже її сторожі-поселення знаходилися на всіх ключових місцях, а зимники – розташовувались в тих самих українських селах, яких так багато порозкидано на просторах по обох берегах Дніпра.
Після знищення Січи в 1775 році московськими окупаційними військами Катьки II саме в ті села-зимними остаточно перебралися козаки. Зазвичай вони селилися цілими військовими братерствами – так наприклад на Донеччині існує село Новожеланне, в якому «все село Сердюки, і всі — не родичі». Ці козацькі поселення досі існують по всьому українському Дикому Полю, яке ніколи не було пустинним з моменту появи на землі людини.