Гетьманська кров Івана Скоропадського точно водицею не була, якщо через два століття змогла знов провести свого нащадка на український престол. Хоча, не зовсім справедливо віддати всі лаври талантам цієї історичної постаті генам одних Скоропадських, адже в його жилах також текла кров майже всіх найвидатніших та найвпливовіших родів України від Кочубеїв та Апостолів до Розумовських та Самойловичів. Павло Скоропадський за той невеличкий, відведений йому історією проміжок часу зміг завоювати собі славу ледь не найефективнішого очільника України новітньої історії.
Фактично перші п’ять років свого життя народжений в Вісбадені нащадок українського аристократа Петра Скоропадського, якщо і чув українську, то лише в лише в сімейному колі, адже весь цей час проводив в Німеччині, в тому числі на розкішних Баден-Баденських курортах під наглядом своєї бабусі, уродженої Єлізавети Тарнавської. В Україну родина повернулася лише в 1878-ому, оселившись в родовому Тростянецькому маєтку, де хлопчина опинився на вихованні у свого діда по батьківській лінії.
В дванадцять помер батько Павла, а ще за два — і дід-вихователь Іван, однак між цима двома трагічними подіями юнакові пощастило в свої тринадцять вступити до столичного Пажеського (як того вимагала родинна традиція), щоб через сім років влитися до лав батьківського Кавалергардського полку. Природний хист до військової справи, беззаперечні мужність і відвага в бою зробили просування нащадка українського гетьмана кар’єрними сходами надшвидким, станом на січень 1917 року він — генерал-лейтенант, командуючий 34-м армійським корпусом, а згодом — 1-го українського корпусу царської армії. А вже в жовтні того ж року Всеукраїнський з’їзд Вільного Козацтва обирає його очільником військових формувань Центральної Ради.
Всього за пів року Скоропадський проявив не тільки блискучий військовий талант, а й високі організаційні здібності. Як наслідок, 29 квітня 2018-ого на Хліборобському конгресі саме його було обрано гетьманом відродженої Української держави. При чому кандидатуру Павла Петровича на цій піст активно підтримали як українці через абсолютну недієздатність Центральної Ради, так і командування автро-німецьких союзників.
Він ж з опублікуванням «Грамоти до всього українського народу» почав активно впроваджувати задекларовані в ній цінності та цілі: створений повноцінно функціонуючий державний банк та інші державні органі та інституції (поліція, митниця, прикордонна служба…), сформований перший в новітній історії держбюджет, запущена в обіг власна національна валюта (карбованець), відновили роботу залізниця, вугледобувні та металургійні виробництва, організована Академія наук України та два нових університети (в Києві та Кам’янці)… і все це він встиг зробити за якихось сім з половиною місяців.
За описом очевидців життя гетьманського зразка 1918 року була раєм на землі після більшовицько-царських окупаційних реалій: велике різномаїття та велика кількість при цьому наддешевих продуктів та товарів на прилавках крамниць та ринків, що ставало причиною багатотисячних черг з бажаючих вирватися з «комуністичного раю» до українського посольства в Москві.
Однак ворог в Кремлі не дрімав – в грудні 1918-ого гетьманат Скоропадського був ліквідований в силовий спосіб заколотниками популістсько-більшовиської Директорії на чолі з письменником Винниченком та журналістом Петлюрою. 14 грудня Павло Петрович підписав, «керуючись виключно добром України» свій останній документ в офіційному статусі — Зречення.
За допомогою дипломатичних зусиль союзників Павло Петрович емігрував за кордон, спочатку до Швейцарії, потім Німеччини, де на дарованій йому віллі з призначеною держпенсією продовжував опікуватися українськими інтересами. Так в 1933-ому він за протекції рейхспрезидента Гінденбурга отримав аудієнцію у рейхсканцлера Гітлера, протягом якої зміг переконати останнього надати допомогу помираючій від влаштованого більшовиками голоду Україні, але це повністю суперечило планам Сталіна по приборканню українців шляхом винищення нації штучним голодомором, совок відмовився прийняти допомогу з аргументацією «за відсутності голодуючих».
Гетьмана, який виступав провідною єднальною ланкою між українськими еміграційними колами та політичною верхівкою тогочасної Німеччини (у нього були також налагоджені тісні контакти з Абвером), було запрошено читати лекції до німецького генштабу. Його авторитет, розумом, військово-політичний талант, непохитна віра в свою місію та шляхетність були настільки сильними, що відчувались майже фізично, змушуючи маститих генералів шанобливо вставати, коли Скоропадський входив до лекторію, навіть Гітлер помітно вагався, лише силою волі примушуючи себе залишатися в кріслі, щоб не піддатися загальному захопленню всіх без винятку присутніх.
В 1936-ому ватажок німецьких націонал-соціалістів запропоновував Павлові Петровичу звання генерал-фельдмаршала німецької армії — Скоропадський відмовився. За чотири роки Гіммлер висунув йому нову пропозицію — очільника Українського легіону у складі Вермахту, гетьман погодився лише за умови існування його підрозділу в якості самостійного військового формування незалежної України, ідея чого була була відкинута Гітлером, як абсолютно не прийнятна на той час. А в листопаді 1944-ого рейхсфюрер запропонував нові умови: створення Українського національного комітету в межах Комітету визволення поневолених Росією народів. На цей раз семидесятиоднорічний гетьман погодився лише за умови звільнення з застінків Заксенхаузену провідних лідерів українського національного руху опору (німці їх запроторили до концтабору за проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акту Української Держави). Цього разу умови німцями були прийняті.
Ванзейська резиденція гетьмана на деякий час стає притулком для вчорашніх в’язнів Степана Бандери, Андрія Мільника, Ярослав Стецько, Андрій Лвівицький… Але перемовини про об’єднання зайшли в глухий кут. Суперечки, що виникли між очільниками українського визвольного руху ще в Заксенхаузені, нікуди не поділися. Об’єднання не сталося.
За три тижні до Перемоги, 16 квітня 1945 року, під час союзницьких бомбардувань станції Пляттінг під Мюнхеном, Павло Скоропадський зазнав смертельного поранення і помер за лічені хвилини на руках своєї доньки Єлизавети. Його життя розпочалося і закінчилося на німецьких просторах, хоча українське серце все життя билося інтересами тільки своєї української батьківщини. А тим часом лідери українських націоналістів продовжували ворогувати між собою, поки повстанці помирали в боях з радянськими НКВС. Українсько-московська війна Скоропадського триватиме ще вісім років, поки московські кати не придушать черговий зброєний опір українців до наступного разу, коли народиться нове покоління українців-Воїнів готових зі зброєю в руках боронити свою землю.