Перший календарний місяць весни вже позаду, і день вже відчутно переважає за ніч, а з ним і справжнє тепло вже носиться в повітрі гомінкими пташини зграями та потужними поривчастими вітрами, що буцімто намагаються вимести геть весь зимовий непотріб та сміття, кажуть в народі, то — Іоан Ліствичник своєю мітлою розчищає 30 березня шлях для легкої ходи весни, а людям – до їхнього морального та фізичного самовдосконалення.
Адже саме на догматах духовного та тілесного просвітлення півтора тисячоліття тому святий чоловік, помини діянь якого традиційно припадає на передостанній день березня, побудував своє учення, закарбоване на сторінках його нетлінною «Ліствицею райською« («Духовні скрижалі») з її системою духовного очищення на підставі конкретних рекомендаційних викладок стосовно перемоги над кожним з восьми людських смертних гріхів (ненажерливість, розпуста, грошолюбство, гнів, печаль, нудьга, марнославство, гординя). Не дарма вистраждані, як їх ще звали, «сльози каяття» (хоча в чому було йому каятися, шістнадцятирічним юнаком ставшому послушником в Синайському монастирі, прийнявшому чернечий постриг в дев’ятнадцять та сорок років прожившему самітником в Толі) вважаються однією з найкращих християнських робіт, що доводить її включення в 88 тому «Грецької патрології».
І хоча в релігійні аннали праця увійшла, як «ліствиці», але в літературному перекладі з давньогрецької назва її скоріше звучить як «Дробина (сходи) до Раю». Саме тому традиційно в Україні на 30 березня в кожній хаті випікали з прісного тіста дробинки на тридцять сходинок (по числу повчань в книзі для повного духовного та тілесного самоочищення на шляху до Царства небесного). Ці печівка-«дробинки» готували на кожного члена сім’ї плюс одну для душ померлих, яку ставили на покутті під образами, щоб загостилі на землі вони могли швидко за її допомогою дістатися Виру.
При цьому в хаті цього дня намагалися багато не гомоніти та зайвий раз не шуміти, бо за прадавніми українськими повір’ями саме на Ліствичника домовик скидає свою зимову шкуру, а від того штукарить до опівночі чи перших півнів. Перебуваючи в дратівливому настрої він мститься за кожен гучний звук чи необережний рух. Кажуть весняна линька духовного господаря хати — на стільки болюча, що він геть втрачає розум, а з ним і орієнтири свій-чужий, не впізнаючи навіть свою родину, тому може спричинити такий безлад, що і за тиждень не владнаєш. Хоча в народі терпіли-терпіли його витівки, та коли до півночі ще далеко, а терпіти — сил нема (і в хаті сидіти важко, і на двір не вийдеш, бо домовик двері зачинить — не повернешся), то бувало натовчуть домовикові спину, як простому мужикові.