Таких найвищих почестей від червоних кремлівців заслужили лише три особи: їхній вождь, жертва і її вбивця. Хоча та «жертва» була гідна двох інших, адже крові українців на поганих руках червоноармійського ватажка було не набагато менше, ніж загублених життів в реєстрі московських диктаторів, Леніна – Сталіна. Народжений в українській Бессарабії Григорій Котовський ніколи українцем так і не став, втім як і справжнім аристократом по духу, хоч і був спадкоємцем дворянського роду.
На момент падіння царизму Котовський вже мав за плечима довгий шлейф кримінальних справ за розбій, грабунок, дезертирство, вбивство… Не дивно, що з меркантильних міркувань він пристав зі своєю бандою до лав таких самих безпринципних катів-відщепенців, які рвалися до влади та чужого багатства на омитих кров’ю штиках, щоб конвертувати свої злочини у владу — вже в березні 1918-ого він очолює Тираспольський загін «Одеської радянської республіки».
В лавах червоних бессарабський розбійник завдяки своїй безпринципності, нахабству та готовність до будь-яких звірств (на його рахунку тисячі загублених життів українців, в тому числі дітей, жінок, військових УНР) дуже швидко побудував собі карколомну військову кар’єру: січень 1920-го – командування кавалерійською бригадою, грудень того ж року — дивізією, в жовтні 1922 року — він начальник кавалерійського корпусу, члена Революційної військової ради СРСР… Його стараннями у Україні жорстоко придушувалися будь-який опір червоним окупантам, за його наказом випалювалися цілі села і міста разом з мешканцями, а полонених він страчував особисто.
Здавалось, життя у 44-річного серійного вбивці вдалося: посада, почесті, гроші, дружина вагітна другою дитиною… Але він забув, що в країні таких самих відморозків не варто лізти в політику… В середині 1920-х після смерті їхнього ватажка на прізвисько «Ленін», в країні-концтаборі почалася активна фаза боротьби за владу, в який Сталін почав жорстоко зачищати політичне поле під себе.
Ні, звичайно ж сам Котовський не мав достатнього авторитету серед політичних еліт та підтримки населення, щоб напряму конкурувати з «Кобою», але після усунення Сталіним з таких ключових посад, як голова Реввійськради та нарком у військових та морських справах, свого основного конкурента, Льва Троцького (Бронштейн), на місце опального був призначений Михайло Фрунзе.
Останній, не будучи позбавлених владних амбіцій підкріплених власним військовим авторитетом та підтримкою інших радянських воєнноначальників, почав одразу вибудовувати власний військово-політичний пул призначенням на головні військові посади відданих йому людей. Головна ставка Фрунзе була на Котовського та його авторитет серед червоноармійців, який мав стати його заступником — така була диспозиція розстановки сил станом на середину 1925 року.
Котовський отримав звістку про своє потенційне призначення заступником голови Реввійськради та комісара військово-морських справ СРСР Котовський отримав на родинному відпочинку в радгоспі «Чебанка», що під Одесою. За тиждень до запланованого закінчення відпустки родина Котовських почала збиратися назад до уманського розквартирування підпорядкованого Григорію кавалерійського корпусу, та й строк народжувати його дружині, Ользі, вже підходив.
На честь проводів інші відпочивальники-червоноармійці влаштували посиденьки за північ, адже за стіл сіли лише об одинадцятій вечора. Вагітна Ольга близько третьої ночі 6 серпня залишила гостини, а невдовзі під вікнами їхнього будиночка пролунали постріли. Коли вона вибігла, Котовський був вже мертвий, кулі порвали йому сонну артерію. Вбивця був схоплений вже на світанку. Ним виявився колишній утримувач борделю, Зайдер Мейер (прізвисько «Майорчик»), який колись ховав у себе Котовського під час окупації Одеси військами Антанти.
Котовський та Зайдер залишились в гарних стосунках і після встановлення диктатури пролетаріату на окупованих Московією українських землях: перший на знак подяки за свій порятунок влаштував колишнього утримувача притону начальником охорони цукрового заводу під Уманню, а той натомість забезпечував всім необхідним котовців. І тут починається саме цікаве…
Розслідуванням справи такої знакової для радянської влади постаті займався якийсь пересічний слідчий Одеського суду Єгоров. Підозрюваний так і не визначився мотивами вбивства: чи-то ревнощі до вагітної дружини Котовського, чи побутова сварка, а на кінець — небажання главкома забезпечити його більш вигідною посадою.
І при тому, що затриманий ще в день вбивства визнав свою провину, слідство тривало понад рік, хоча вже давно минув пишний похорон організований за наказом з кремля забальзамованого (специ цієї справи на чолі з професором Воробйовим примчали зі столиці в Одесу вже наступного дня після вбивства) тіла в скляному саркофагу на постаменті в оточенні нагород та прапорів в спеціально поспіхом організованому неглибокому меморіальному склепі маленькій одеській Бірлузі. Фрунзе теж недовго лишався в живих — восени того ж року його фактично зарізали на операційному столі.
Далі ще цікавіше: вирок для «вбивці» — всього десять років в’язниці (хоча в той час влада вже активно використовувала смертну кару, а тут таке резонансне вбивство одного зі своїх видатних ватажків), за ґратами він очолює в’язничний клуб, а за два роки Зайдера взагалі звільняють «за зразкову поведінку», при цьому він спокійнісенько влаштовувавшись на Харківській залізниці.
От тільки жити Зайдеру залишалося два роки. Чито через сплановану сталінськими шакалами з ЧК диверсію, чи просто з почуття помсти на раді котовців йому був винесений смертний вирок, який був приведений у виконання восени того ж 1930-ого попри всі намагання Ольги Котовської вберегти життя за її власними твердженнями «єдиного свідка вбивства» її чоловіка. Не допомогли ні заклики Котовської до побратимів чоловіка із закликом не чинити розправи над Майорчиком (вона ж до того була їхньою лікаркою), ні її відвідини Держполітуправління.
При чому вбивство Зайдера намагалися видати за нещасний випадок на залізниці, кинувши тіло на колії. От тільки його знайшли до проходу потягу, тому та спроба провалилася. Однак справу таки поховали, а потім зовсім закрили через «відсутність свідків, що унеможливлювало встановлення вбивць та мотивів злочину».
За наказом фактичного вбивці, над могилою Котовського в бурзулі 1934-ому був споруджений мініатюрний мавзолей з трибуною оперезаний барельєфами із зображеннями «героїчних подвигів» померлого. Тут до початку Другої світової відбувалися всілякі комуністичні політично-пропагандистські шабаши. Але війна підкорегувала і цей упущення історії — румуни після окупації Одещини витягли з труни та порубали на шмати котовські рештки викинули в траншею братської могили; мавзолей зруйнували, а цінні трофеї — забрали.
Хоча після повернення московські окупанти знов викопали ті рештки, запаяли в цинк та знов виставили у вцілілій підземній частині склепу зі стінами з білого мармуру, де вони знаходяться і нині.