У козака була не тільки воля, а й будь-якої миті його могла спіткати лиха доля. Тому і панували з давніх-давен в Україні рівноправні стосунки та розподіл обов’язків без огляду на стать, щоб в разі чого жінка могла впоратися з усіма життєвими викликами сама. Та й за відсутність чоловіків в селі-зимнику протягом більшої частини року, за виключенням старих та малих (адже на Січі діяла сувора заборона на присутність жіночої статі без будь-яких виключень) газдині волей-неволей опановували всі види наявних господарчих робіт. Недарма ж історики торочать, що легендарні амазонки були родом з цих місць (за свідченнями істориків жили «в Скитії (Скіфії) біля Дніпра»).
Поки дівчатка знаходилися під опікою самої лише матері в той час, як батько козакував на Січі (в якості найманого військового чи організованих Гетьманатом походах проти москалів, турків чи поляків), вони змалку вчилися господарювати, допомагаючи матері у її справах по віку та сезону: прибирання, прання, прасування, догляд за худобою, обробка та заготівля харчів, куховарство, зоління тканини, а в період зимових холодів, за зниження активності, переліку клопотів на обійсті, ще й прядіння, шиття та вишивання.
Окрім того поруч з матінкою дівчатка вчилися бути носительками духовної сутності українського спадку, в якому віра пращурів тісно перепліталася із побутовими звичаями та обрядовими канонами прадавніх часів, щоб помножені на таємниці знання сили трав та магічних заклять могли вберегти та захистити свою родину та самих себе від земних халеп та потойбічних злих сил. Маленькі україночки вже з перших днів життя вчилися брати на себе відповідальність за себе та своїх рідних-близьких, взаємовиручці та небайдужості — єдине, що могло допомогти року та народу вижити в цьому ворожому світі.
Батьки ж по поверненні вчили своїх маленьких козачок битися голоруч та на шаблях, їздити верхи та володіти письмом, тримати свою честь та діяти лише за людськими, чинити за справедливістю та жити лише за людськими та Божими законами. Недарма в козацьких сім’ях донині зберігається приказка: «Честь доньки — то є честь батька».
Українка могла за себе постояти за відсутності чоловіків вдома (сина на Січ батько забирав змалечку, щоб повноцінно привчити до голоду, спраги, безсоння, холоду-жари, уміркованості, чистоти та військової справи), тим більше, що вони з малку зростали зі своїми подружками в згуртованому колі старших представниць прекрасної статі (матерів, бабусь, тіток…). Навіть в поле про всяк випадок для захисту від ворога, як їхні батьки, брали якусь зброю, як не шаблю, так сокиру, як не ніж, то хоч палицю. Допомога, взаємовиручка та відповідальність — ось основоположні засади формування жінки-матері, жінки-берегині, жінки-дружини, які зберігаються в українському суспільстві і донині.