У її біографії немає місця півтонам. Вона жила, мов на межі, горіла, як смолоскип, і залишила по собі слід, що не тьмяніє з жодним поворотом українських політичних вітрів. Олена Теліга — одна з найяскравіших постатей українського культурного та національного відродження XX століття, українка не чия доля стала втіленням незламності національного духу.
Вона, народжена Шовгеновою в родині інженера-гідротехніка в далекій північній столиці чужої, як показало життя, для неї країни зразка 1907 року. Дитинство Оленки минуло серед пітерських представників «срібного віку» (її хрещеною була така собі письменниця Зінаїда Гіппіус) в розбурханій Російській імперії на порозі її чергового падіння, вже рваної на шмаття внутрішніми революційними настоями та зовнішньою багатовекторною війною.
Тікаючи від жахів червоного терору, її родина в 1918 переїхала до Києва, де батько очолив міністерство гідромеліоризації Української народної республіки. Саме там дівчині судилося закохатися в вільне українство, яка згодом стане для сенсом всього її життя.
З окупацією Української народної республіки Телізі з матір’ю довелося тікати далі на захід — так опинилася вони в чехословацькій еміграції. Там, у Празі, вона навчалася в Українському педагогічному інституті ім. Драгоманова, де познайомилася з колами українських націоналістів, а також із творчістю Лесі Українки й Олени Пчілки, які відкрили їй новий справжній світ свободи, рівності та любові до України. Магія українського слова стала тим чинником, що спонукав юну панночку почала писати вірші — пристрасні, сильні, сповнені протесту й віри у власний народ. Її творчість від початку вирізнялася особливою жіночою гідністю й войовничою ніжністю — вона відкидала «ламану лірику» і шукала слова, які б «будили, а не присипляли».
Останньою краплею до остаточного розриву Теліги зі корінням по народженню став великий російський монархістський бал в Народному домі в Празі, де з шовіністською зверхністю присутні знущалися з української мови та культури. Палка і норовлива вона нестепіла, гордо піднялася і на весь голос висказала присутнім все:«Ви — хами! Та «собача» мова — моя мова! Мова мого батька і матері. І я вас більше не хочу знати!» – це було остаточне закріплення самоідентифікації Олени, як українки.
Вона не тільки почала ще активніше писати, а й діяти: у другій половині 1930-х років Теліга активно співпрацює з Організацією українських націоналістів (ОУН). До вже рідного Києва повернутися вона змогла разом із похідними групами ОУН лише в жовтні 1941-ого. В окупованому місті вона редагує літературний журнал «Літаври» при газеті «Українське слово», бере участь у культурному житті Спілки українських письменників і відкрито виступає на захист української справи попри смертельну небезпеку з боку нацистської адміністрації.
Голова Проводу українських націоналістів , полковник Андрій Мільник, після арешту главреду «Українського слова» в лютому 1941-ого приймає рішення про виведення всіх членів організації та співпрацюючими з нею з-під потенційного удару Третього рейху, звістка про що привозить до Києва поет Ольжич (Олег Кандиба). Найбільш яскравим та уразливим оунівцям, в перших рядах яких значилася Олена з чоловіком, Михайло Теліга, була запропонована негайна евакуація.
Її попереджали. Її просили виїхати. Ольга сама відкинула всі намагання її врятувати зі словами: «Києва я більше не покину!» згідно зі своєю, колись власноруч закарбованій в віршах, життєвої доктрини: «Я палко мрію до самого рання, щоб Бог зіслав мені найбільший дар: гарячу смерть, не зимне умирання».
І хоча існує версія, що посланець запізнився буквально на лічені хвилини після приходу гестапо, але насправді Кандиба зробив все можливе. Навіть лишився детальній, зафіксований на папері звіт безпосередніх свідків про ту останню зустріч двох видатних українських літераторів на таємній квартирі, куди Ольга прийшла перевдягнена до невпізнання в супроводі охорони. Навіть через зачинені двері її дзвінкий та гарячкувато-веселий голос долунав до найдальших куточків великого простору…
- Є наказ.
- Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає.
- Але ж таких ми тут мали багато, і такі далі залишаються.
- Я знаю. А тому, що я така сама, як і Петри, і Миколи, я з ними залишуся…
9 лютому 1942 року на Трьохсвятській гестапо заарештовує Олену разом із її чоловіком Михайлом, сестрою Лесі Українки, Ісидори, та іншими представниками Спілки українських письменників, загалом близька сорока осіб. Їх утримували в сумнозвісній в’язниці на вулиці Короленка (тепер — Володимирська, 33), де сила духа переконання Теліги, що її смерть стане початком визволення України, тримала всіх навколо. Через кілька днів Ольгу та Михайла розстріляли у Бабиному Яру — без суду, без слідства, без жалю.
Вона загинула у віці 35 років. Але залишила по собі силу слова, силу прикладу і силу віри в Україну. Її життя стало свідомою жертвою — не просто смертю за Батьківщину, а гідним завершенням шляху, який вона обрала сама.
У своїх останніх віршах вона писала:
«Стану я на смерть — не впаду на коліна.
Вдарить грім — і спалахну, як смолоскип.»
Цими словами вона не просто передбачила свою долю — вона її виповнила.