Коли ще сніги стелять під ноги крижану доріжку, а вітри женуть по небі хмари кольору сталі, і, здається, не буде кінця-краю цій лютій зимі, але в в повітрі десь між двох світів вже зароджується передчуття повернення тепла, коли за Стрітенням настає тиждень Комоєдиці. Це не просто свято млинців та гулянь, а ціла епоха, у якій зійшлися давні солярні культи, дохристиянські звичаї, сільськогосподарські ритми, глибока філософія примирення та передпочаток весни.
Традиційно центрам масляного святкування виступає Колодій, давнє сонячне божество, яке щовесни «воскресає» природу з зимового небуття. Саме його іменини, що традиційно святкуються в Україні після десяти обертів Сонця навколо себе та дев’ятого омолодження Місяця, вважається найсприятливішим для початку нового життя. З глибини сивих віків за цим богом в народі закріпилася слава головного миротворця та покровителя шлюбу, саме завдяки йому у природи та людини з’являються сили для для відродження самого себе і світу навколо себе після довгого-довгого зимового летаргічного сну, а разом з ним і нові надія, здоров’я, добробут, лад, врожай.
Недарма на свято Сиропусної з гастрономічних заборон лишалися лише на м’ясо («за гріх неодруженої молоді, страждають всі») і вседозвіл на яєчні, сирні, рибні вершкові… страви – це щоб людське тіло встигло набратися корисних жирів перед жорстким Великим сорокаденним постом, входження в який полегшувала ця тижнева дієта. Головними ритуальними стравами свята вважалися вареники з сиром (для живих) та млинці (на пошану померлих). Хоча по багатству Колодійний стіл міг посперечатися навіть з Різвяним. Дня нього навіть виготовляли особливі, майже таємні зілля, що звалися «Колодієві напої», здатні зцілити тіло й душу, вгамувати «колючі нерви» (зазвичай солодки алкогольні наливки, які «не брали голову», але «валили з ніг»).
Цінність цих напоїв полягала також в тому, що пилися вони традиційно з однієї чарки всіма учасниками святкового застілля, серед яких не рідко поруч на одній лаві опинялися затяті вороги (невістки та свекрухи, тещі та зяті, сусіди, заздрісники…), яким волею-неволею доводилося пити з однієї чарки, а під дією алкогольних випаровувань, їхні души пом’якшувалися і конфлікт сходив нанівець.
Недарма ж Колодіївський тиждень завершувався саме Прощеною неділею, коли кожен у кожного мав просити пробачення за вольні-невільні гріхи перед ним («бо злість за рік душу в порох сточить») — в цьому полягала та виплекана тисячоліттями українська мудрість, яка тримала весь цей час націю купи пори всі криваві випробування часу та щоденну важку рутинну працю необхідну для виживання родини.
Читка архаїчна структура всесвіту (народження – життя — смерть) в Масляні святкування сублімована та чітко в кладена в тижневі межі ритуального життя Колоди (жіночому обрядовому дійстві):
- у понеділок урочисто святкували «народження колодки», об’єктно ототожнене в невеличкому поліно, яке символічно сповивали та прикрашали жінки, зібравшись на «поколодувати» в шинку за чаркою;
- у вівторок-середу — «хрестини» та «похрестини» новонародженої в тому ж шинку, де сповита колодка лишалася на столі весь цей час;
- у четвер відбувалися ритуальні «смерть» вчорашнього похресника;
- у п’ятницю «похорон»-спалення померлої;
- у суботу справляли «помини» по колодці, які були змішані з радістю позбавлення від турбот опіки над нею.
А в неділю відбувалося найважливіше ритуал-дійство – «волочення колодки», коли жінки з гумором та приспівами прив’язують неодруженим дівчатам до лівої руки, а парубкам до правої ноги стрічкою невеличкі прикрашені гілочки-символи великого Дерева життя на знак покарання за те, що не встигли взяти шлюб у «весільну пору» («не женився єси, то колодку носи!»). Щоб позбутися від цієї неприємної ноші, молодь заздалегідь готувала на відкуп в’язальщицям смачне частування та по чарці Колодієва зілля (в іншому випадку мали б носити колодку протягом всього великого посту, протягом якого всі весілля були під суворою забороною).
Іноді для пришвидшення полюшлення ці ж старші жінки додатково проводили магічний обряд «виборонювання дівчат», ритуально обходячи бороною кругом незаміжніх дівчат чи їхніх хат.
Обряд «колодки» слугував своєрідним нагадуванням молоді про їхній обов’язок продовження життя та моральну відповідальність перед своїми вже померлими пращурами за продовження існування роду на землі. Його проводили саме заміжні жінки, адже за українським прадавнім укладом українські громада та родина завжди трималися на їніх ніжних і тендітних плечах, вони були берегинями традицій предків. Фактично Масляна — свято українського жіноцтва, матріархальний карнавал, де веселощі та провокаційні пісні з сексуальним підтекстом були тим інструментом прадавньої магії, який був покликаний гумором на межі фолу та теплом веселих забавок відігріти застиглу в зимовому анабіозі людську душу, відродити її смак до життя.
В Комоєдицях також зберігаються праукраїнські витоки вшанування ведмежого бога Велеса, який у ці дні за повір’ям пробуджується від зимової сплячки. Саме він, Бог худоби, достатку, багатства та чаклунства, спільно з Турицею (дружиною-Богинею родючості) приходить на землю, щоб пробудити саме життя у всіх його проявах. Символом магії його присутності є «ведмежі танки», турячі маски, гуркотіння, колективні ігри — ритуали, що виганяють морок і холод.
Семиденний цикл Масниці або ж Сирного тижня, який починався на світанку з «виїзду» очолюваного чоловіка на колоді з чаркою вина в одній руці та короваєм — в іншій («Колодія») всієї громади, ніс в собі календарну логіку єднання, очищення, оновлення та всепрощення:
понеділок — зустрічі Масляної;
вівторок — заграва, молодіжні гуляння;
середа — на столі ласощі від тещі;
четвер — бучний бенкет, ігри, катання, забави;
п’ятниця — тещині вечері, примирення;
субота — вечорниці з родичами, «зовицині вечорниці»;
неділя — Прощена неділя, обійми, прощання, цілування, покаяння.
Родовий культ та шанування свого коріння у всі часи був в Україні на стільки сильним, що навіть веселої та безтурботної Масляної не забували про своїх померлих пращурів, яким на помин носили цього тижня на могилки млинці та просили прощення за те, за що при житті не встигли. Доброю вважалася прикмета, якщо на третій день гостинець з могилки зникав (буцімто це значило «отримання прощення» від духів).
Фактично Масляна була тим перехідним містком між зимовим мороком і весняним сонцем, який переналаштовував життєві ритми: «виганяння зими» небесним вогнем, ритуально спалюючи разом з опудалом Масляниці-зими в Прощену неділю все зайве, старе, недобре. Навіть зуби полоскали, аби «чорт не витяг сир із зубів, а з ним і самі зуби». Причому «кривину» людини також вважали покарою небес на порушення заборони на плетінням,вишиванням, скручуванням, згинанням… на Масляну.
Про Колодія згадували письменники, етнографи, цілителі, мудреці. Його символ-поліно було тим відгомоном української давнини, коли велике весняне пробудження було однією з наймістичніших та неосяжних таємниць буття і запорукою безсмертя через переродження. Хороводи, вареники з сиром, співи стародавніх пісень-молитов – то була допомога сходу українського Сонця, яке ось вже багато-багато тисячоліть дарує життя на цій Богами поцілованій землі.
Веселе сите свято Масляної було і залишається в Україні одним з найулюбленіших, тому його ореол складали такі ж дотепні та жартівливі приказки-промовки: «Всеїдна в гості їде!» (хуртовина на Всеїдному тижні), як хуртовина на Масляну: «Масляна з гостей їде!», а як хуртовина на першому тижні Великого посту після свята: «Масляна їде дитину шукати, бо, бач, загубила, коли п’яна з гостей ходила!»