Коли найдовша ніч року поволі вмирає в перших променях нового світанку ледь жевріючої зарі — то народжується не просто новий день, то народжується новий Світ. З прадавніх часів в Україні глибоко вшановували 25 грудня, коли після довгих піврічного вмирання великого світла настає нарешті день Різдва нового божича-Сонця. І хоча прийшле християнство тисячоліттями намагалося його підмінити своїми символами, але народні традиції святкування Коляди так і залишилися з часів трипільщини майже незмінними, зберігши в строфах колядок, атрибутах та сценаріях самого дійства головну ідею — радість нового життєвого циклу одвічного Кола Сварожого, який сучасники звуть «роком».
Українські пращури, які за тисячоліття до приходу християнства мали надскладну пантеїстичну систему вірувань, відзначали подолання бар’єру зимового сонцестою з перемогою сонця над ніччю як свято Коляди, свято народження нового Світла, нового Сонця-Божича, нового Року і, зрештою, нового Життя. У гуцульських оповідях Юрія Федьковича про це так і написано: «Божеством наших праотец було світле Сонечко. Звали його Лад, і святкували йому тогди, коли день починав рости…»
Саме слово «Коляда» в українському трактуванні походить від поворот сонячного кола, початок нового господарського року («ко» — коло, «ляда» – Лади-Землі), хоча деякі науковці вбачають в ньому латинське коріння «calendae» (перший день місяця). «Різдво» ж буквально втілює появу на світ двох основних світотворчих стихій: Роду («різд-», «розд-»), що ототожнює сонце, вогонь, місяць, зорі), та живильної вологи («во-ди)».
Одвічний український дуалізм світосприйняття в цьому одному з двох найбільших свят національного календаря (друге — Великдень) полягав в символізмі одвічного кругообігу життєвих циклів, де все, що народжене, повинно обернутися на порох, але при цьому в кожному вмиранні завжди тліє вогник нового відродження.
У народних ігрищах Коляди збереглися архаїчні традиції карнавалу та лицедійства: маски тварин, вивернуті кожухи, глиняні коники, роги, кози, вовки й ведмеді — усі вони символізували сили природи, духів лісу, божественну владу. Так «водіння кози», наприклад, мало глибоке значення — це був заклик до небесних покровителів багатого врожаю, а ритуальне вмивання «через поріг» — очищення і оновлення на порозі нового циклу.
Хода від хата від хати рядженого вертепу, провідника та глашатая світла, на чолі з жерцями, (волхвами бога Лада), легінями (охоронцями-свитою) та образом дикої кози починалася з опівночі до схід сонця, адже в цю найтемнішу добу року сили зла виходять на полювання і світ, як ніколи, потребує захисту та іскрі надії на повернення світла, які могли забезпечити лише колядові мантри-наспіви. Недарма колядників в народі кликали: «посланцями з неба», «божими слугами», «дорогими, добрими, бажаними гостями», порівнюючи їхні відвідини з появою «самого Бога»; кажуть, «допоки колядники ходять, доти житиме українські рід, душа та віра народу».
Колядки, насправді – то прадавні гімни богам-покровителям, в яких закарбована вся історія, культура та традиції українського миру від народження світу. В давнину навіть існували колядки для померлих пращурів, які співалися під час завітання вертепу на кладовище. Зазвичай в Україні колядували три дні зимового сонцестояння (з 25 по 27 грудня), а наприкінці обряду громада ділить священне причастя — спеціально спечений великий різдвяний Божичний коровай, символ сонця, частинки якого, за народними повір’ями, дарували скуштувалому безхмарне щастя і міцне здоров’я на весь наступний рік. В Україні завжди колядували старі і малі без огляду на стать — усі, хто хотів донести у кожну українську оселю благу звістку: «Нове Сонце народилося! А разом із ним — надія на нові щастя, багатий врожай та добробут!».
На Різдво традиційно в Україні діти батьків та вчителів вітали колядками-віршами, носили своїм хрещеним кутю на «святу вечерю», а ті натомість віддарували їх подарунками чи грошенятами. Так само носили кутю місцевому душпастирю, за що отримували від нього свячену просфору на знак благословіння.
Християнство не змогло викорінити цей могутній прадавній український культ Коляди, хоч і підмінило його своїми символами, перехрестивши, як і багатьох інших: Сонце на Христа (один час церковники навіть звали свого бога «Сонцем справедливості»), а Ладу-Землю (рожаницю)- на Діву Марію. Навіть Різдво свого бога християнські корифеї призначили теж на 25 грудня, щоб затьмарити, а з часом і зовсім розчинити в Часі прадавню генетичну пам’ять про святість зимового сонцестою. У V столітті папа Лев І Великий скаржився, що люди «святкують не Різдво Христа, а схід нового Сонця», український проповідник Іван Вишенський в XVI столітті називав Коляду «диявольською прелестю», Києво-Печерський архимандрит Інокентій Гізеля в своєму «Синопсисі» 1647 року обурюється: «Ніції пам’яти того біса Коляди й доселі не перестають обновляти, наченше от самого Рождества Христова, по вся Святия дні собирающеся на богомерзкія ігралища, пісні поють, і в них аще і о Рождестві Христовом поминають, но зде же беззаконно і Коляду, ветхую прелесть діаволскую, много повторяюще,
присовокупляютъ», нові колядки були написані ченцями Могилянки та Почаївської лаври в XVII -XVIII століттях… але стара віра українських пращурів огорнута в неповторний обрядовий колорит все одно встояла і живе понині.
Коли нове Сонце, що народжується найдовшої української ночі, кличе до столу, українці, як багато тисячоліть тому, відновлюють своє коло. І поки дзвенить колядка у зимовій тиші — живе Рід, і світло не згасне, бо свята Коляда — це не тільки етнографічна пам’ятка, а закарбоване у обрядах та пісняспівах знання про час, простір і людину, про її минуле, яке є її майбутнім, космогонія і поезія буття, жива енергія землі.
З прикмет на 25 грудня донині в Україні збереглися наступні: зелене Різбво, білий Великдень (краще Різдво тріскуче, ніж пекуче); зоряна ніч на Коляду бути великому баштану; На Коляду заметіль кружиться, влітку будуть бджоли роїться (озимка родиться); як 25 грудня променисте, то Новоріччя — морозисте, а як хмуре, тріскуче — так на відлигу та дощ; як по Різві, так буде і по Петрі; як два тижні перед Колядою іней, на Петра буде рясний грічки цвіт;
А з приказок: на Великдень сорочка хоч лихенька, аби біленька, на Різдво – бодай й сирова, аби нова; дуй, не дуй, а після Коляди справа вже іде не до ковбаски, а до яєць; Різдво гарне ковбасою, Великдень крашанкою, а Зелені свята не варті й кота; на Різдво обійдеться без паски, а про мак буде й так,а без олію не зомлію; обійдеться на Різдво без свяченого, а на Великдень без куті; поки збиравсь колядувать, а то вже й шедрувати час; стань у ряду – дістанеш коляду; як на Різдва зеленіє, так на Великдень новими могилами цвинтар рясніє; не к Різдву йде, а к Великодню: уночі тріщить, а вдень плющить.