Пророк, аскет, філософ, містик, оратор і при цьому вчитель, богослов, поліглот, співець царської капели… хоча перше нерозривно пов’язане з другим, бо ж перш ніж відкидати якісь догмати мудра людина спочатку має гарно опанувати їхні джерела. Його вчення стали застольною біблією для поколінь-і-поколінь українських культурних еліт, адже їхня викришталізована сутність полягала в гармонійному симбіозі релегійно-стоїчно-платонівської системи, яка якнайкраще віддзеркалює ментальну сутність української нації. Не дарма ж Григорія Сковороду звуть українським Сократом.
Мабуть, батьківське козацьке коріння генетично передало хлопчині хист до навчання та любов до всього нового. Адже церковно-парафіяльна чотирирічка в рідних Чорнухах в його сім, яка для багатьох з його друзяк була вищим, часто так і неподоланим, ступенем освіти, а для Гицька – стала лише першим кроком довгої мандрівки шляхом освіти, пізнання та самовдосконалення. Йому було лише дванадцять, коли він в 1734-ому вперше переступив поріг своєї гуманітарної Києво-Могилянської альма-матер, з якою доля пов’яже на два десятиліття і куди він повертатиметься раз у раз по своїх мандрах аж до тицяти двох років.
В перервах між київським навчанням Сковорода встиг побувати співцем царської капели, компаньйоном генерал-майора Федора Вишневського під час його мандрів Європою в пошуках вин до царського двору, вчителем поетики в Переяслівському колегіумі, приватного гувернанта-інспектора Василя Томари… відвідавши чимало країн, познайомившись з чималою кількістю цікавих історичних постатей першої половини ХVIII століття, опанувавши п’ять мов.
Потім буде дивний сон-знамення, що спонукав Григорія на навернення до аскетично-філософської тернистої тропи, першим етапом якого стало повернення на рідну Слобожанщину. Ні, перед зреченням мирського пройде ще півтора десятиліття в викладанні синтаксими, грецької, згодом в додаткових класах та катехизису, він навіть ледь не одружився в свої сорок три з майорською донькою Оленою з Валків, але останньої миті перед вінчанням — втік.
В 1769-ому Сковорода, якому на той час виповнилось сорок сім років, остаточно простився з намаганнями жити належним вченій людині, сталим життям в суспільному трактуванні тогочасного світу, віддавши перевагу привільному житті з ціпком в руці та котомкою на плечі. Він простився з суспільством та його законами, але не з людьми та їхніми душами, проповідуючи свою аскетично спрощену філософію життя без нав’язаної соцально-церковної мішури обрядів, правил, заборон, забобон…
І не тільки проповідував на словах, а й власним прикладом демонструючи її досконалу ідеальність: зупинявся де для нього знаходилось містечко — літом зазвичай в саду чи в полі при дорозі, за негоди чи лютих зимових холодів – на стайні або сіновалі у добрих людей, одягнений був у найгрубішу світу, їв будь яку найпростішу їжу, при собі мав лише єврейську біблію та флейту в кишені. І навіть спроба обдарувати його найменшою дрібницею викликала у мандрівника люте обурення та відразу. А от з людьми він говорити завжди був радий, і вони линули до нього, як до нескінченого напів-божественного джерела всесвітньої мудрості, намагаючись відплатити за це ненав’язливим словом подяки чи розділеним з аскетом своїм, зазвичай зовсім небагатим столом.
Не де надовго український «Сократ», як звали його освідчені люди, не зупинявся; жодна перспективу затишного перебування не могла затримати його на місці. Ось і харківська Іванівка Ковалинського мала стати лише ще однією цяткою на його звивистому життєвому шляху. Але не сталося, як гадалося…
Маленька кімнатка з вікнами в сад. Чудова сонячна днина кінця Бабиного літа з його останніми поцілунками згасаючого сонця. Майже опале листя в золото-багряних кольорах під ногами. Веселий та балакучий старий (майже сімдесят два — то не жарти) за обіднім столом весь час розважав свого такого ж сивого друга-господаря, який вважав за великий привілей хоч на мить прихистити українську легенду, та його гостей жартами та своїми мандрівними байками.
Аж раптом після того Сковорода зник, як потім переповили хлопчики-робітники — довго-довго блукав звивистими доріжками по околицях, пригощав їх останніми найсмачнішими плодами згасаючої осені.
Надвечір сам господар стурбований відсутністю свого шановного гостя почав його шукати, і знайшов… на краю власноруч викопаної для себе поховальної ями. Крислата липа поруч майже облетіла. Денне світло догоряло на обрії. Тужлива картина. Ба більше, слова спокійного і зосередженого аскета з проханням: «Пора, друже, кінчати мандри! І так все волосся злетіло від катувань! Пора вже вгомонитися! … Я буду просити тебе, хай тут буде моя остання домовина!» засмутили привітного Ковалинського: «Еб брате, пусте! Годі жартувати! Ходімо!»
В хаті Сковорода майже одразу усамітнився в своїй кімнатці. Перемінив білизну, помолився Богу, підклав під голову свої рукописи та сіру свитку, ліг та схрестив на грудях руки; на ту вечерю друг-Григорій так і не вийшов. Знайшли його вже задубілого в тій кімнаті вже по обіді наступного дня, бо чемний господар до останнього не наважувався порушити спокій свого шановного гостя. Останнім заповітом Сковороди було поховати його там під липою на узвишки поблизу гаю та стодоли, а на хресті написати «Світ ловив мене, та не спіймав».