Гордовито підняте підборіддя, вкладені на голові короною коси, статна постать — це перше, що малює уява при згадуванні образу україночки. В українській культурі коса з спрадавна вважалася символом жіночої чистоти, гідності, відданості та родовитості. Тому вони довгі, охайні, ретельно виплетені та вкладені так шанувалися в народі, адже офіційно слугували відображенням жіночого соціального статусу та запорукою відданості її володарки національним традиціям і завітам пращурів.
Недарма одним з найгірших покарань для жінки від українського суспільства, в якому завжди панували рівноправ’я та неприйняття фізичного насилля по відношенню до слабкої статі, було відрубання коси за невірність та безчестя (при цьому покривали голову хусткою, і жінка ставала «покриткою»). Вороги ж українському дівоцтву-жіноцтву робили те саме, але з іншою метою — для зламання сили волі до опору та підкорення одвічного вільного духу, що спрадавна закарбований в генному коді нації.
Косу носили і старі, і малі. Від першого усвідомлення себе, як представниці прекрасної статі, і аж до моменту, коли мати чи бабця нарешті припиняли коротко стригти (десь 6 — 7 рочків), що слугувало символом переходу з дитинства в дорослу вікову категорію, головною мрією кожної української дівчинки була «міцна» та довга коса-краса.
За канонами одну косу в українському суспільстві носили незаміжні жінки з тією різницею, що молоді дівчата – простодолу з вплетеною червоною стрічкою, що спочатку вінчала розчісане «на проділ» чоло, а потім кінцівками оплітала дві з трьох косних прядок, старші ж не одружені українки («старі діви») також плели одну косу, але вкладали її кільцем під очіпок. Носити дві коси було привілеєм заміжнього жіноцтва.
Розплітання дівочої коси молодої — був чи не найголовнішим в усій весільній обрядовості (в давнину на заручинах нареченому та нареченій свари підрізали трохи волосся та кидали у піч на пожертву духам). За ним дівочу красу розплітали, вичісували льоном (щоб льон-годувальник в новій родині завжди гарно родив) та вдягали на колову «весільного віночка»: /uk/2792/ukrayinskii-vinochok сплетеного з різноманітних квітів, кожна з яких була наділена власним магічним змістом, та прикрашеного різнокольоровими стрічками. А на ранок після шлюбної ночі молодиця вже сама чи за допомогою подружок заплітала вже дві коси.
Загалом коса серед українок була чимсь накшталт містичного допоміжного оберегу, який був в нагоді за будь-якої праці — саме тому перед зачином роботи зазвичай жіноцтво ретельно виплітало волосся, щоб всі духи пращурок стали за їхньою спиною та допомогли в швидкому та плідному її виконанні. Про українське жіноцтво взагалі судили за косою — охайно виплетена, прикрашена — гарна господиня, а ні – то й в інших справ від неї добра не чекай.
Триєдність всесвіту (небесне — земне – підземне царства) знайшло своє відбиття і в українській дівочій красі, яка завжди спліталася з трьох рівнозначних частин-прядин. Під час обрядових дійств, як наприклад співання закличних веснянок співчині прикрашали свої коси травами-квітками для покращення «зв’язку» між світами, адже саме від цього залежало чи почують їхні молитви боги та як відповідуть на їхні благання. В більш приземленому трактуванні символ розшифровувався як: сонце – шлюб — врожай.
Кіскова містика не обмежується лише побутом, кажуть як вплести до оберегової червоної стрічки полин на русальному тижні — жодна нечисть не причепиться, на весіллі – богородську травичку, а від ходячого мерця — руту чи донник… Як цього не зробити чортів можна змусити відступити, як вимагати заплітати коси по одній волосинці до до третіх півнів вони точно не впораються, а там і час їх сили мине.
З прикмет та традицій дівчатам народна мудрість не рекомендувала мити по середах, бо «коса поганою та тонкою буде», а зрання старша жінка в сім’ї трохи смикала молодшим косу вниз з примовкою: «Рости, коса, до пояса, від пояса до п’ят!», зістрижене волосся варто скинути на воду (щоб було таким ж довгим, як її течія) чи спалити в пічі на пожертву божеству домашнього вогнища.