Хто б міг подумати, що син генерал-майора, астраханського губернатора і правителя Кавказького намісництва виявиться таким завзятим сільськогосподарським діячем. Ні, звичайно ж дитинство і юність Віктора Скаржинського проходили за шаблоном: Херсон, Миколаївський кадетський корпус, благородний університетський пансіон в Москві, служба в Департаменті народної освіти в Петербурзі. Але голос крові кликав його назад в херсонські степи, і лише через шість років сталася відставка і повернення додому в 1811-ому.
Однак зайнятися своїми «Трикратами» Віктору Петровичу завадила війна 1812 року. І хоча губернія була звільнена від військового призову, він був одним з перших, хто зібрав ескадрон ополчення в 188 осіб та повністю його обмундированого і озброїв. Херсонці воювали під прапорами загону генерала Медера в Несвіжі, а потім корпусу адмірала Чичагова. Причому військові заслуги Скаржинського свого часу відзначали воєнній міністр Барклай де Толлі та герцог де Рішельє.
Його вибір супутниці життя не схвалив батько і засудив вищий світ – на двадцять років молодша, збіднілого згасаючого роду, та ще й німкеня за походженням (з Гербуртів) і це при знатності, багатстві і посади коронного гетьмана Жолкевського. Однак Станіслава, як цілісну і вольову натуру, мало цікавили придворні плітки і соціальні умовності кінця XVII століття – він все одно одружився з коханою Регіною після смерті свого батька.
Сто років з історичного моменту, коли полулісти повернули колесо історії назад, що в кінцевому підсумку коштувало Україні незалежності, ще семи десятиліть московського рабства, мільйонних жертв голодомору і десятків мільйонів – Другої світової війни при масовії русифікації населення і знищення цвіту української нації.
Першим негативним дзвінком в черзі негативних подій, які поставили незалежність України під удар, став військовий переворот 1918-ого на чолі з Павлом Скоропадським, який замість толерантності і ліберальності Центральної ради з її повільними реформами та стратегічно відкладеним результатом запропонував своє республікансько-монархічне бачення майбутнього країни. І знайшлося чимало тих, хто підтримав військову диктатуру в умовах війни. Однак сім місяців відносної стабільності і спокою закінчилися швидко, бо запропонована гетьманом модель не задовольняла запити наймасовішого верстви населення – селянства, при фактичному поверненні до старих порядків земельних відносин.
Питання водопостачання Одеси, як міста що знаходиться в сорока кілометрах від найближчої річки, стояло гостро з моменту її заснування. В якості тимчасового рішення підприємливі господарі ділянок з джерелами по Фонтанській дорозі (збереглася до нині) продавали її, маючи надприбуток, бо вартість одного відра дорівнювала вартості кілограма м’яса. При них з’явилася ще одна міська спеціальність – водоноси.
Однак із зростанням міста (1820-ті) проблема з водою наростала, для чого було вирішено по всьому місту споруджувати підземні резервуари для зберігання талої та дощової води і каналів їхнього постачання з керамічних труб і цегляної кладки оснащених фільтрами з гравію та вугілля. Для цих же цілей нові будинки будувалися з односхилими дахами. За відгуками цілюща волога з цистерн відзначалася м’якістю і хорошими смаковими якостями. Кількість одеських цистерн за тридцять років досягло півтори сотні.
Розкішний високоосвічений двір, що на півтисячоліття випереджав свій час, з літературними і музичними вечорами, відкриттям шкіл і бібліотек, активним релігійним життям, політичними контактами з усією Європою в доповненні розкішних банкетів з музичним супроводом. Її дитинство пройшло в епіцентрі всіх подій Ярославого великого двору, який відрізнявся прогресивними для початку другого тисячоліття поглядами на гендерну рівність.
Анна Ярославівна отримала прекрасну освіту, втім як і інші вісім дітей Великого князя Київського. У число її досягнень входило в тому числі знання п’яти мов, а також володіння навичками малювання, співу, знання історії та правил етикету.
Один з освідченіших людей свого часу, він подбав про відмінну освіту для всіх своїх дев’ятьох дітей, причому, що нехарактерно для того часу, і дочок в тому числі. Чого вартий лише одна прекрасна Анна Ярославівна, яка після заміжжя фактично прийняла на себе всю важкість тягаря управління Францією при безграмотному Генрікі I. Саме в Париж з нею поїхала і завдяки цьому збереглася частина того, чому Великий князь Київський Ярослав Мудрий присвятив останні сімнадцять років свого життя – перша українська бібліотека.
Рукописні книги великого формату в прикрашених розписом і дорогоцінним камінням шкіряних палітурках в ті давні часи виготовлялися довгі місяці, адже кожен їх лист був витвором мистецтва з акуратними рядками літер і яскравими ілюстраціями між ними. Головним центром книговидавництва Руси-України був Софійський собор, де днями і ночами десятки ченців трудилися над цими шедеврами.
Українські амазонки, народжені щоб підкорювати серця волелюбних лицарів українських просторів, горді, прекрасні, незалежні, войовничі. Їхня кров і зараз, через багато поколінь, говорить в повну силу діяннями і красою українських сучасниць. Хто вони – земні богині, мужній воїни або турботливі господині?
Безкраї до самого неба українські простори завжди були щедрими на вірних синів, яким неволя була гірша за смерть, а хто ж міг стати їм гідними супутницями до пари, як не прекрасні дочки сходу. Адже у козаків завжди існував звичай одружується тільки на вільних, щоб «рабська кров «не передалася майбутнім синам, а вільних козачок на перших порах було зовсім мало.
Як міг він, хто народився в сім’ї українських патріотів, де батько довгий час був членом націоналістичної організації «Просвіта», а три сестри – активними прихильницями ОУН, причому Марія була заручена з командиром боївки Борщовичі-Пикуловичі Іваном Лабою («Кармелюк»), стати тим, кого прокляв свій народ. Мабуть, в настільки сильній духом сім’ї Богдан Сташинський був тією самою слабкою ланкою.
Пішовши по стопах батька на початку свого усвідомленого дорослого шляху як активний прихильник ідей вільної України (поширення націоналістичних листівок, збір коштів для опору, агітація), після першого ж затримання 21 квітня 1950 року на станції Львів-Підзамче за фіктивним звинуваченням в безквитковому проїзді і перепровадження до відповідної установи по боротьбі з контрреволюцією львівський студент продав всі свої ідеали новим господарям з Міністерства державної безпеки СРСР. Правда, паростки каяття таїлися десь в надрах його душі,бо в майбутньому він виправдовувався бажанням врятувати сім’ю від репресій. Хоча на ділі молодий агент із завзяттям строчив доповідні записки для своїх нових господарів у тому числі на своїх батька і сестер, про що свідчать нововідкриті архівні документи.