Свята для кожного українця комаха, яка все життя проводить в невсипучій праці, живе лише за законами і порядками свого маленького світу та віддає так багато іншим, нічого не вимагаючи натомість, Недарма ж бджолу в народі ще кличуть Божою мухою, бо тільки істині посланці небес можуть створити ідеальний всесвіт для ідеального життя, нехай він і обмежується лише невеличким простором однієї пасіки.
Чітка ієрархія та порядок вулика — дивовижне дійство, адже без матки вся ця система в мить розсипається, бджоли починають «мутитися» та «грати», що врешті решт призводить до занепаду сім’ї та спустошення її домівки. Тому традиційно і допомагали пасічники, як могли підтримувати цей ідеально організований порядок буття: замість втраченої матки підсаджували сторонню (викидували через очеретяну дудку, щоб її не вбили), для місця розташування вуликів обирали найзахищеніші від вітрів місця з південного боку пагорбів серед квітучих садів, луків і полів, обгороджували пасіку тиночком від дикого звіра, встановлювали хрест для захисту від блискавок, підгодовували рій голодних часів, ховали від холодів в теплому льосі…
Для духовного захисту окрім молитов до бджолиних опікунів, Зосима та Савватія, існували кілька праукраїнських містичних бортницьких ритуалів, покликаних забезпечити добробут пасіки та її мешканці…
Так при зачині медової справи на її місці варто взяти трьома пальцями дрібку землі та промовити молитву-подяку святій землі, святим покровителям небесним та додати слова-оберіги на майбутнє: «Як родна и плодна є земля ця та ніхто невзмозі уректи її, та ніхто же не може навіть помислом своїм злим їй зашкодити, так нехай мої бджоли такі ж родні та плодні будуть і ніхто, не зла людина, ні нечистий, не зможуть їм нашкодити».
Під час першого походу на пасіку навесні варто біля порога хати взяти в зуби камінчик і так пройти увесь шлях та тричі навкруги обійти її, а після – виголосити над ним молитву, поклавши в центрі бджолиного двору: «Як камінь цей твердий та студений, так затвердіть і зазябліть уста тій людині, хто злі думки має про мою пасіку та моїх бджіл», закопати той камінець-оберіг варто під пасічним порогом.
На смерть когось близького або рідного пасічник завжди сповіщав рій про втрату, а потім тричі обходив бджолярство з очеретяною мірою для труни, промовляючи закляття: «Пом’яни, Господи, душу раба свого (ім’я), який пішов от нас, котрому ставати на суд Божий, на останній голос труби архангела Божого. І я беру цю меру для своєї пасіки та й для моїх бджіл, щоб от мене, раба Божого, рій не тікав та приносив з усіх боків християнського світу меду Господу Богу на хвалу і мені на пожиток».
З щелепою хижака стати в центрі пасіки, відбити доземний уклін на всі чотири боки білого світу з обереговим закляттям:» Як переміг Гедеон військо мадианитське, як переміг Самсон військо філістимлянське, як переміг Давид гордого Голіафа не сам собою, але Божою допомогою, так і мої бджоли та їхні матки нехай переможуть тих чужінців, що прийдуть до моєї пасіки, щоб забрати мед».
За молодика набрати повного рота води і обприскати пасіку на всі боки, наприкінці скріпивши дійство магічного кропіння замовним закляттям: «Як не міг я слова вимовити, так нехай злі люди не зможуть ні на мене, ні на мою пасіку, ні на бджіл моїх замислити недобре-наврочити чи шкоди заподіяти».
Чи з освяченою оливовою гілкою йти кругом бджільника тричі з закляттям на вустах: «Як світ християнський не може обійтись без оливи, так нехай жоден рой за десять миль не зможе обійтися без моєї пасіки».
Втім традиційні ритуали не обмежувалися лише цими діями: на Крещення вулик окурювали разом з обійстям, в Благовіст — сповіщали бджіл про весну, після Благовіст — обкурювали льох з бджолиними домівками волошками та клечальним листом для попередження «гнильця», на Олексу Теплого — виставляли вулики з льоха переступивши через нагострену косу (щоб лютими до ворогів були), на Великдень – христосувалися з бджолами, в Тріїцю відправляли пасіку в поле на квітнення трав («на тую ниву, на тую силу, по густий мед, по солодку патоку»), на Купали загодовує бджіл медом з горицвітом, кістковим борошном щучої голови, мурашиним відваром («Годую тебе до Івана, а після Івана зроби мене, як пана»), Параскаж — сигнал заносити вулики до льоха, попередньо обкуривши їх ладаном та окропивши свяченою водою.
В великі народні і релігійні свята та голодні часи бджолярі підгодовували своїх вихованців, черпаючи розведену з водою патоку (іноді додавали просфору, перець, горілку чи дарник) за течію: «Як ця прибуває з гир, з джерел, з усіх ярів, так хай прибуває сили в моєї пасіці».
З давніх часів в Україні крадіжка чи воску традиційно вважалась за один з найтяжчих гріхів, адже це було зазіхання на Боже, майже святотатство. Навіть ховати померлих бджіл українцями було заведено, наче людей («Бджола робоча муха, трудяща, свята. Її треба як чоловіка викопати ямку і святою землею накрити»). Ба-більше самому піднімати руку на них вважалося за такий великий гріх, що відповідь за нього будеш тримати перед самим Богом.