Кінець XIX – початок ХХ століття, коли з ганебним кріпосним правом нарешті було покінчено і майбутнє малювалося лише в яскравих тонах, прогресивні демократичні ідеї почали розбурхувати серця і уми ліберальної частини суспільства імперії двоголового орла. Харків, як науково-просвітницька столиця Східної України не міг залишитися осторонь від загального тренда – літературні салони, світські прийоми і ділові зустрічі закінчувалися гарячими суперечками про світле майбутнє країни і світу.
На хвилі загального ідейно-економічного підйому з легкої руки Олександра Олександровича Іозефовіча 1 грудня 1880 року в слобожанської столиці з’являється голос освіченого суспільства, націлений на вдосконалення духовно-соціальної складової губернії як запоруки її подальшого процвітання – газета “Наш край”.
І хоча спочатку заявлені її цілі були кілька призабуті під тягарем першого збиткового року та переходу під крило могутнього ради гірських промисловців, але щоденні статті відрізнялися неупередженістю, сміливістю поглядів і часто виступали опонентом консервативним “Харківським губернським відомостям”.
Комерційний та редакторський таланти Іозефовіч незабаром забезпечив його виданню ранг одного з найбільших провінційних на теренах величезної країни, кількість примірників якого досягло на рубежі століть цифри в п’ять тисяч, після лютневого перевороту 1905-ого – зросла до дванадцяти тисяч примірників на день.
Фатальна для імперії Романових Перша світова звела газету “Наш край” до нових журналістських висот – сорок тисяч примірників та вихід двічі на день, а її господаря-редактора зробила однією з найвпливовіших фігур в Слобожанському краї. Могутність, великий штат співробітників, фінансове благополуччя, будівництво розкішного палацу на Сумській і це при досить непопулярних у уряду ідеях (вміла подача матеріалу не дозволяла її закрити).
Все зникло з більшовицьким збройним переворотом 1917-ого. Ні звичайно ж не відразу – червоних періодично вибивали з Харкова, популярне видання знову оживало між їх приходами, доки затвердженні в Східній Україні ради 12 грудня 1919 роки не закрили його остаточно (Ленін вважав його основним конкурентом “Іскри”). Олександр Іозефовіч, як і багато сотень тисяч інших втратив все. Йому б варто було поїхати, але він лишився.
Країна тільки вчилася жити наново, коли почалися сталінські тотальні чистки інакомислячих, не зважаючи на ранги і званнями. Науковці, викладачі, літератори, журналісти, творча інтелігенція все вони ставали жертвами репресивної машини більшовиків. Люди зникали зі сцени життя, а він, хто мав і втратив все, – жив.
А Сан Санич, як його знали місцеві, сидячи на стільчику біля Оперного або дворику на Сумській, щодня дивився, як історія проходить повз нього, зовсім не боячись кривавих катів від нової влади бо для них він уже не був небезпечним – вони забрали його працю, його талант, його життя.