Про публічні конкурси і не тільки

Історія Харкова на рубежі XIX і XX століть ознаменувався не тільки бурхливим витком соціально-економічного підйому, але і таким поняттям як “публічний конкурс”, що увійшло до повсякденного побуту при будівництві не тільки громадських будівель, але і приватних особняків.

Причому публічність такого конкурсу на кожному етапі можна було відстежити по сторінках знаменитого журналу “Зодчий” від оголошення конкурсу з деталізованими умовами до визначення результатів. Хоча це не гарантувало втілення в життя проектів-переможців як в цілому, так і їх окремих частин, що було пов’язано з визначенням переможців архітектурною комісією згідно заявлених вимог, а право власності переходило у власність замовника, котрий на свій розсуд вирішував їхню подальшу долю.

Ось взяти хоча б харківський будинок Лихоліта, що по Чернишевській 20… Так загальні збори столичного імператорського товариства архітекторів, де вперше було піднято питання оголошення конкурсу на складання його проекту, відбулося 18 березня 1903 року (звіт – “Зодчий” №12 від 23 березня 1903 року).

У №16 номері від 20 квітня того ж року в журналі були опубліковані конкретні вимоги до майбутнього проекту, в тому числі загальна сума премії в п’ятсот рублів (розподілялася на розсуд комісії з 10% на користь членів, 20% – сторонніх осіб), поіменний список членів журі (комісія суддів), терміни, умови повернення не премійованих проектів і контакти самого Арсенія Івановича Лихоліта для отримання необхідних роз’яснень щодо деталей для конкурсантів.

Наступні збори імператорського товариства архітекторів з цього приводу від 10 червня 1903 року не лише визначило переможців конкурсу (перша премія проект “Затишок” Сергія Гінгера отримав 250 рублів, друга – “Спіраль” Миколи Васильєва – сто п’ятдесят рублів), але і винесло оцінку усім проектам-учасникам з докладними зауваженнями щодо їх удосконалення та усунення невідповідностей. При цьому жоден з лауреатських проектів не був здійснений цілком, хоча деталі як першого, так і другого були використані в кінцевому варіанті.

Інша цікава історія пов’язана з масштабним і високозатратним зведенням будівлі Управління Південної залізниці, в конкурсі на який переміг проект авторського колективу Олександра Дмитрієва та Данила Ракітіна. Ось тільки був ще третій співавтор, чиє ім’я з незрозумілих причин не ввійшло в офіційні документи.

Їм був інженер шляхів сполучення, харків’янин Володимир Олександрович Глазирін. Але професійна честь не дозволила архітекторам привласнити собі всі лаври переможців, що послужило приводом до офіційного листа на ім’я столичного імператорського товариства за підписом Дмитрієва та Ракітіна із зазначенням на прикру помилку і надрукування повного тексту його в журналі “Зодчий” №40 від 1912 року.

Так що витоки історії українських публічних конкурсів лежать десь на пожовклих сторінках архітектурного журналу, як кращий приклад прозорості та відкритості, які створювали взаємовигідні умови для замовників і архітекторів, щоб народжувати на світ унікальні шедеври.

04-02-2018 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.