Його ім’я в кінці фамільної братії де Рібас незаслужено померкло на сторінках історії затьмарене яскравою зіркою Йосипа, який заснував місто-порт на березі Хаджибейської затоки. Але велич його життя і безкорисливість дарів назавжди зберегли ім’я Фелікса в серцях вдячних одеситів.
Наслідуючи приклад своїх старших братів спадковий іспанський шляхтіч з Неаполя опинився на службі у російської корони, назавжди закохавшись в безкраї простори української землі. Ізмаїл, Городище, Дубенка… – всюди він з відвагою стояв пліч-о-пліч з Йосипом і Еммануїлом в боях за землю нової батьківщини, а потім в якості волонтера української армії всіляко допомагав протистояти домаганням Польщі. Тому рішення Фелікса де Рибаса залишитися в Одесі після відставки 1797-ого в чині прем’єр-майора цілком зрозуміло.
Однак запам’ятав його город не військовими подвигами, а благодійними справами, безкорисливістю і заснуванням безлічі нових починань, найбільш пам’ятним з яких став власний сад, подарований молодшим братом засновника Одеси її жителям 22 листопада 1806 року. Причому, коли у одного з міських архітекторів виник прожект комерційного використання цієї паркової землі в самому центрі південної столиці імперії шляхом побудови на її теренах прибуткового пансіону, дарувальник пообіцяв через суд повернути Міський сад собі, а потім знову передати його безоплатно на вічно одеситам.
Крім того за Феліксом закріпилася слава одного з найбільш самовідданих помічників перших управителів Бессарабського краю і градоначальників від Рішельє до Воронцова – в тому числі його стараннями в якості генерального консула Неаполя новий порт прийняв перші італійські торгівельні кораблі. Молодший з де Рібасів вважається основоположником місцевого промислового рибальства і шовківництва, хоч він і не здобув багатства на цій ниві. Його ж ім’я золотими літерами в реєстр активних помічників ліквідації чумної епідемії, що вразила Північне Причорномор’я в 1812-му.
Серед же місцевої богеми з числа театральних акторів, художників і поетів Фелікс Михайлович шанувався за головного благодійника, двері будинку якого завжди гостинно були відчинені для всіх з поцілунком музи на чолі. З ними, що завжди нудженими, спадковий італійський аристократ завжди готовий був розділити свій багатий стіл і дах.
Смерть Великої людини в травні 1846-ого затьмарила траурним серпанком серця всіх освічених одеситів і гостей міста, в знак світлої пам’яті про який за рік на його могилі I Християнського кладовища з’явився біломармуровий пам’ятник тонкої роботи, який червоні вандали зрівняли з землею разом з іншими меморіалами міста після захоплення влади в 1920-х, так що й сліду не залишилося про місце вічного спочинку перших впорядкуватилів Одеси.