Якір радянської стабільності

Дехто називав його тираном, інші – складали про нього жарти, а треті – і зараз з душевним трепетом згадують роки його правління. Він – класичний приклад радянського партократа, котрий пробився крізь тісні ряди своїх поплічників по ідеологічній зброї прямо до вершини радянської влади і зумів протриматися там довгі вісімнадцять років.

Леонід Ілліч Брежнєв – одна з одіозних фігур радянського політикуму з українськими робітничо-селянськими коренями і трудовою практикою за плечима, з червоною ядерною кнопкою в руках і стані близькому до недієздатності. Він йшов до вершини влади через всі перешкоди, не гребуючи будь-якими методами і засобами, про що яскраво свідчить факт його пропозиції перед пленумом ЦК 1964 року тодішньому голові КДБ Володимиру Семичасному про фізичне усунення Микити Хрущова через авіа- або автокатастрофу, отруєння або арешт (до речі сказати останній був його хрещеним батьком у великій московській політиці).

Період його правління характеризують стагнація економіки з падінням більшості показників і товарний дефіцит, при якому відсутність у відкритому доступі елементарних предметів побуту перекинулося на продовольчий кошик, коли з полиць продуктових магазинів один за одним почали зникати товари першої необхідності такі як м’ясо, вершкове масло, ковбаси, мука.

Спроби брежнєвських внутрішніх реформ щасливо провалилися, хоча з досягнень на зовнішній політичній арені варто відзначити деяке зниження градусу напруги “холодної війни”, яке нівелювала війна в Афганістані. А ще були непрості відносини з Італією, корінь проблеми з якою ховався в давній відмові прем’єр-міністра Альдо Моро зустрітися з Леонідом Іллічем під час його першого закордонного візиту в 1964-ому на похороні генсека італійської компартії Пальміро Тольятті (одна зустріч глав держав все ж відбулася за наполегливим проханням італійської сторони аж через десять років).

Але в народну історію Брежнєв увійшов як трагікомічний персонаж, котрий обожнював різні медальки, які вірні піддані вручали йому з будь-якого приводу, і поцілунки з представниками обох статей, а також як оратор з беззмістовною сповільненою мовою, щозмушувала позіхати і засипати найстійкіших комуністів.

До речі останне було проявом хвороби, котра вперше дала про себе знати ще в 1969-ому. Її наслідком стала навіть клінічна смерть глави будівників комунізму на наступний рік, обладнання у всіх його резиденціях медичних кабінетів і створення спеціальної команди реаніматологів з найсучаснішим обладнанням, що постійно чергувала поруч. Не дивлячись на те що тоді вижив, два місяці він перебував в непрацездатному стані – його мова і мислення були порушені.

Однак кремлівська мумія усіма силами чіплялася за життя і за владу – протягом наступних десяти років Брежнєв переживе ще кілька клінічних смертей, інфарктів та інсультів, але кожен раз досвідчені лікарі реанімували його, хоча після кожного такого випадку, навіть простому радянському обивателю по рідкісним телевізійним кадрам його хронік, все очевидніше ставала нездатність цієї немічної людини керувати країною.

Нарешті до 1980 року робочий день генерального секретаря комуністичної партії СРСР скоротився до пари годин на день, він часто був змушений переривати виконання своїх обов’язків або перекладав їх на своїх помічників, а на зустрічі з німецьким канцлером Гельмутом Шмідтом в листопаді 1981-ого і зовсім мало не впав. За відгуками міністра закордонних справ тих часів Громико Леонід Ілліч останні роки фактично був в неробочому стані і лише номінально вважався главою держави.

Ще 7 листопада 1983 року Брежнєв вітав військовий парад і демонстрацію з нагоди шістдесят шостої річниці більшовицького перевороту з трибуни над тілом його ідейного натхненника, а вже через три дні о 8 ранку на урядову дачу в Заріччі були викликані бригада швидкої і академік Євген Чазов, щоб фактично констатувати смерть іменитого радянського сановника.

На честь жалоби в школах усього союзу були скасовані заняття, всі заводи на п’ять хвилин включили гудки, церемонія транслювалася по телевізору, хоча народної жалоби фактично не було як після смерті Сталіна, а за кілька місяців портрети чергового вождя пролетаріату зникли з кабінетів чиновників.

26-03-2019 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Поділитися в FacebookДодати в TwitterДодати в Telegram

Коментування цієї статті закрите.