Він потрапив в Мелітополь практично відразу після закінчення Московської лісової академії, в спекотний літніми місяцями і продуваний всіма вітрами студеними зимами Приазовський степ, де віками гуляв лише безпритульні ковила та орди кочівників. Звичайно, потрібно сказати, що за тридцять років з моменту заснування в 1845-ому творіння Корніса перетворилося на сорокогектарне зелене диво – ліс там, де зроду не затримувалася жодне дерево. Так що молодий талант Павла Михайловича Сивицького прийняв у своє володіння в 1874-му не голу пустинь.
Однак важкі наслідки для Московської імперії Кримської війни 1853 – 1856 років давалися взнаки – тотальний брак коштів для найму працівників і покупки засобів праці та природні сюрпризи від періодичних паводків річки Молочної до літніх приазовських посух зробили свою чорну справу – частина раніше висадженої Бердянської зразкової лісової плантації загинуло.
І після приходу Сивицького на посаду головного лісника ситуація з фінансами не змінилася, але його завзятістю і стараннями на практиці перевірялися дослідження Докучаєва та Костичева про приживлюваність деревинних порід в посушливому кліматі в тому числі з використанням власного посівного матеріалу, удосконалювалися знарядь праці, що робило їх затребуваними по всій країні, виводилися нові посухостійкі сорти дерев і чагарників, попит на які завжди перевищував пропозицію, вирощувалися молоді кадри (одним з них був майбутній академік і співавтор Великоанадольського лісу Георгій Миколайович Висоцький).
А в результаті сорок років свого життя Павло Михайлович поклав на розвиток Старобердянское зразкового степового лісництва, збільшивши його площу до тисячі гектар (в тому числі два стави, дубовий гай, ліс, сад, баштан, тютюнова плантація, виноградник, пасіка, шовковична ділянка для розведення шовкопряда), отримавши безліч премій і медалей за свою працю, в тому числі бронзову іменну Всесвітньої виставки в Парижі, білу трійку коней від губернатора та генеральський чин.
Але озброєний люмпен в 1917-ому повівся на популістські казки про загальну рівність, яка чомусь починалася в тому числі зі знищення всіх досягнень колишньої влади, одним з яскравих представників якого було лісництво Сивицького – грабіж, вирубка, підпали. Він душею вболівав за своє дітище і звертався до кожної новоявленої «влади» про заступництво від озвірілого натовпу, але марно.
Чотири роки безплідної боротьби зі сльозами на очах від споглядання загибелі дитя всього його життя, і відставка 1920-ого з остаточним переїздом до свого мелітопольського будинку. А за рік видатного українського лісівника не стало, адже робота і була його життям. Похований Сивицький був на католицькому кладовищі Мелітополя, але червоні навіть після смерті не залишили його в спокої – цвинтар було знищено.