Щаслива від народження доля – старша донька в сім’ї текстильного мільйонера Жмудського, природній дар вишивальниці, факультет права у Харківському університеті, одруження з сином багатого харківського підприємця, народження доньки… Варвара Каринська.
Але життя полюбляє перевіряти на міцність кожного, виносячи людині свій безжальний вердикт – смерть чоловіка за кілька місяців після її пологів (і це у двадцять два), морально виснажливий судовий процес із старшим братом за опіку над його сином, який до речі вона виграла два роки потому. Як нагорода чи як покарання був посланий їй небесами зірка харківської юриспруденції Николай Каринський, з яким Варвара перебралася до Москви, де відкрила власний салон для театрально-балетної богеми.
А потім була лютнева революція 1917-ого, який звів її чоловіка на верхівку влади (посада глави Апеляційного суду столичного округу) і більшовицький переворот, який у підсумку лишив всього – Каринський емігрував звичайне, розкішне життя зникло у вирії встановлення влади люмпену. Вона із дітьми (племінника Володимира виховувала як рідного сина) лишилася в Москві, заочно розлучившись.
Другий шанс майстриня отримала з новим одруженням з Володимиром Мамонтовим та приходом НЕПу, кожного дня знову відкриваючи свій салон (не без підтримки нових урядовців від народу) для творчої інтелігенції о п’ятій вечора, а для життя – ательє модельного одягу та капелюшків, антикварну лавку та школу вишивання. Крапкою в любові до радянської влади для Варвари Каринської стала націоналізація червоними її вишивальної майстерні для пристосування для виготовлення кумачевих прапорів (замість отримала посаду інспектора образотворчих мистецтв). Розуміння утопічності нового політичного ладу та можливості скорого арешту, як представників буржуазного класу, підштовхнуло жінку до пошуків шляхів виїзду сім’ї за кордон.
Нагода трапилася в 1924-ому з посередництвом давнього друга батька, Анатолія Луначарського, тодішнім міністром освіти, коли в якості жесту “доброї волі” була організована пересувна виставка робіт учнів Каринської для демонстрації досягнень молодої радянської республіки за кордоном. Першим до Німеччини виїздить до своїх двоюрідних братів Мамонтов, а через кілька тижнів на поїзд до Берліну сідає і Варвара із дітьми.
Важкі поля капелюху доньки Ірини весь час затуляють її заплакане обличчя від столичною публіки, що прийшла на залізничний вокзал проводити майстриню в закордонний вояж, а син Володимир двома руками ледь підняв на сходинки вагону важкий чемодан із радянською літературою та агітаційними листівками. Лише пізніше вони зізналися, що в капелюсі були зашиті діаманти, а сторінки книжок перекладені купленими на чорному ринку доларами. До того ж всі рамочки під склом з роботами учениць мали друге дно, яке приховувало вишиті шедеври майстринь минулого для царського дому.
Після берлінського єднання сім’ї будуть Брюссель, де в еміграції жив батько Варвари із декількома своїми дітьми, а потім – Париж. Два роки розкішного життя, і всі вивезені скарби розчинилися в ранковому серпанку престижного кварталу столиці мод. Мадам Каринська відчайдушно шукає будь-який заробіток шиттям і вишиванням. Знаковим замовленням для неї стає вишитий халат для зйомок картини “The loves of Casanova”, після чого замовлення почали надходити в геометричній прогресії. Ірина та Володимир у всьому допомагали матусі.
Потім будуть костюми для прем’єри трупи “Ballet Russe de Monte Carlo” та широка популярність колишньої харків’янки як найкращого виконавця костюмів для театру та балету. За десять років паризької кар’єри вона встигла попрацювати із Берардом, Бланшиним, Болтусом, Вертесом, Дереном, Жуветом, Кассандре, Кокто, Міро, Судейкином…
Переїзд до Лондону Варвари та Володимира (донька лишилася в Парижі) та короткочасна співпраця із Hayward Court Dressmaker стало першою сходинкою підкорення багатого англійського театрального Олімпу. Швидко мати та всиновлений племінник відвоювали собі місце під рідкісним англійським сонцем і взяли в оренду будинок сера Джошуа Рейнольдса, на нижніх поверхах якого розташовувалися майстерні, а верхній – лишили собі для житла. В англійський період майстри шиють для Шекспірівських вистав, балетів, музичних рев’ю, експериментуючи із новими матеріалами та тканинами.
Друга світова поклала край англійському процвітанню Каринских, пути прийомного сина та матері розійшлися – він відправився французьким добровольцем на фронт, вона – за океан до Америки. Робота с Дали забезпечили майстрині знайомство з іспанським консулом, через якого вдалося евакуювати Володимира із палаючої у воєнному вогнищі Європи. Після служби в американській армії він взяв собі ім’я Лоуренс Владі.
За домовленістю Барбара, як її називали в Сполучених Штатах, працювала в Голлівуді, а Лоуренс назавжди оселився в Нью-Йорку. Костюми для льодових шоу, музичних вистав, класичного театру, опери, кінострічок та балету, які створювала колишня харківьянка стали невід’ємною частиною американського шоубізнес, а офіційним визнанням – Оскар за аутентичні костюми до фільму “Жанна д’Арк” (1948) та номінація на цю престижну премію за фільм-балет “Ганс Крістіан Андерсон” (1952).