Напів-людина, напів-легенда йому пощастило народитися первістком в наймогутнішій сім’ї магнатів Вишневецьких, прабатьком яких був сам Великий князь Київський Данило Романович, а родичами – всі найзаможніші та найвпливовіші роди україно-литовської території. Однієї землі у його володінні значилося станом на 1545 рік чверть мільйона моргів – живи та радій. Але Дмитро Вишневецький був не з тих, хто спокійнесенько задовольняється щастям, чи-то гени київських князів спокою не давали, чи кров українських просвітителів-засновників Острозької академії.
Він створював коаліції та воював із вчорашніми союзниками з числа московитив, поляків, османів, молдован заради відстоювання інтересів рідної землі в тих непростих умовах понівечення та роз’єднання українських земель та народу. Вперше за три століття він зміг згуртувати роз’єднані осередки спротиву, а також войовничі верстви непокірного селянства, що стало поштовхом до відродження нації.
Захищена дев’ятьма порогами та швидкими водами Дніпра серед багатства Великого Лугу фактично його невсипними працями в 1554 – 1555 на острові Мала Хортиця постала перша фортеця козацької вольниці, плч-о-пліч з якою будуть вважати за честь провідні армії Європи, і слава її буде гриміти крізь століття.
Але підступність та заздрість молдавського господаря коштувала йому життя – хворим, без достатньої військової підтримки (його загін складав лише півтисячи чоловік) від був захоплений за наказом Штефана Томжа та відправлений разом із своїми козаками до Стамбулу. Легенда переказує, турецький султан пропанував Байді одруження з однією із своїх царевен та владу над всією Україною як нагороду за прийняття мусульманства, покору та вірність. Але Дмитро не здався.
За відмову його було покарано лютою смертю – за свідченнями Мартина Бельського гетьман був скинутий з вежі на гості ковані гаки стіни біля морської затоки між Константинополем та Галатою. Причому поміж катів існувала думка, що чим довше мучиться жертва, тим сильніша людина, натомість померлих швидкою смертю вважали слабаками і надовго лишали їхні тіла на гаках, щоб хижі плахи клювали їхню плоть.
Три дні помираючий в нестерпних муках на гаках Байда-Вишневецький не благав про милосердя, а прокльонав своїх гнобителів і їхню магометанську віру, три дні османи чекали його смерті, але врешті-решт не витримали і вбили українця власноруч. Варвари на знак поваги зняли тіло закатованого прагетмана, а серце – з’їли в сподіваннях, що його мужність перейде до них.
Згідно ж легенд його цюра звичайно помстився за смерть Дмитра, трьома стрілами поціливши у султана, його дружину та спадкоємця, але історія то заперечує – хронограф каже, що всі козаки Байди того нещасливого походу-зради були ув’язнені та відправлені (окрім двох, що розділили участь свого ватажка) на галери, та й Селим II прожив пысля тих подій ще десятиліття.