Сонячний художник

Кров – не водиця, хоча любов до батьківщини у кожного своя – хтось захищає її із зброєю в руках, а у когось пензель яскравими барвами кладе на полотно мазок за мазком всю її пристрасть. Так, Сергій Васильківський народився в старовинному українському козацькому роді, де дід був чумаком, а батько – писарем в Ізюмі. Його душа з дитинства тяглася до прекрасного, живлена мелодійними співами матусі, барвистими байками діда та мальовничою природою навкруги.

Потяг до прекрасного знайшов більше шляхів для реалізації з переїздом сім’ї семирічного хлопчика до столиці Слобожанщини, де батько отримав посаду у відомстві державних зборів та придбав будинок на Москальовці. Саме там, в харківській класичної гімназії, Сергію пощастило стріти першого кращого друга Петра Левченка, отримати перші серйозні навички малювання від учня самого Брюлова, Дмитра Безперчого, розвинути свої навички гри на кобзі та вперше закохатися в доньку свого учителя, Софью Безперчу.

Потім буде вступ до місцевого ветеринарного училища за наполяганням батька, кинуте навчання, три роки роботи в Київській казенній палаті (аби вистачило грошей на подорож до Петербургу) та розрив стосунків з сім’єю через рішення молодика займатися малюванням замість конторського служіння (батьки категорично відмовилися допомагати синові ставати муляром).

Але саме цей вчинок відкрив запаморочливі перспективи для Сергія Васильковського (хоч за нестачі грошей на первинному етапі йому довелося жити у «казьонці»): столична академія мистецтв, золота медаль за «Весну» та «Полювання за куропатками», звання художника, тривала закордонна подорож, де будуть Німеччина, Латинський квартал Парижу, Італія, Іспанія, Великобританія, Африка…

В Парижі Сергій Іванович після першої ж виставки в «Салоні» своїх робіт отримав ексклюзивне, як на іноземця, право виставляти будь-які свої полотна в галереї без конкурсу. Ні, під час своєї тривалої відсутності він звичайно повертався на батьківщину, викликаний на маневри до Туркестану та по закінченні стипендіальної програми. А тим часом його кохана Софья Безперча, яка згодилася почекати з вінчанням до закінчення повного курсу навчання коханого, померла від сухот. Невеличкого зросту веселун з великою щирою душею, проникливий ерудіт, улюбленець публіки він лишився на самоті.

Особисту порожнечу Васильківський компенсував надактиним творчим життям, приймаючи участь в безлічі проектів на всіх українських теренах: розшук стародавніх церков та їхнє фотографування, фундація Харківського літературно-художнього гуртка, обирання проекту пам’ятника Тарасу Шевченко в Києві та чисельних архітектурних споруд в Харкові і Дніпрі, складання разом з Самокішем альбому «З української старовини» з текстами Дмитра Яворницького, підбір матеріалів для «Підручника для кустарів гончарства та різьбярства», декоративне оформлення нової будівлі Полтавського губернського земства, видання за власний кошт з Самокішем альбому «Мотиви українського орнаменту», підтримка малюнками журналу «Українська Хата», допомога з підбором українських орнаментів для посуду фабрики Кузнецова…

Лише останні вісім років самотність великого художника, вплив якого на українську культуру деякі знавці порівнюють з вкладом Шевченка в літературу, прикрашали жіноча турбота та тепло – колишня послушниця Курязького монастиря Тетяна Тимофіївна тихо увійшла в життя Васильковського і була з ним до самої смерті 8 жовтня 1917 року.

18-10-2020 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.