Мати героїв

Її життя – уособлення долі української землі жахливого ХХ століття: кров, піт, сльози… і гордо піднята голова в непохитній вірі в тріумф справедливості у боротьбі за волю свого народу. Одному Богу було відомо скільки болю винесла душа, скільки мужності коштувало тримати удар за ударом, скільки сліз пролила на самоті ця тендітна україночка по своїх дітях. І ніхто не скаже за що пересічній селянці з львівського Красного випата така важка і разом з тим висока місія бути Матінкою Героїв.

Народжена в світле свято Срітення Господня (2 лютого 1888 року) Парасковія була однією з одинадцяти дітей заможної родини Федіра Постолюка та Софії Ласки-Постолюк. Духовний зв’язок її родини з рухом опору окупації почався ще з молодшого брата Оксентія, який в 1914-ому вступив до лав Січових Стрільців, а після відновлення української незалежності чотири роки по тому – Української Галицької армії.

Тому подружжя Парасковії та Степана Кук (одружені з 1908 року) виховували своїх шістьох дітей (ще двоє померли ранньому дитинстві) в дусі порядку, закону та справедливості, не дивлячись на випробовування австрійською, польською та першою московською окупацією, які протягом визвольної війни вогняним смерчем прокотилися по їхніх долях, бо Красне перманентно потрапляло до зони бойових дій. І в ті непрості часи (мадьяри з московськими черкесами спалили частину сільських хат при відступі, поляки били, арештовували та відправляли в табори для інтернованих, червоні – грабували) Парасковія знаходила сили та можливість допомагати нудженим чим могла.

В нетривалий період затишшя інтербелуму працьовита родина збільшила свої маєтності до восьми моргів (що було доволі небагато для такої великої родини), батько піднявся по кар’єрних сходах до “магазинєра” (завсклада на залізничній станції), діти отримали освіту в різних навчальних закладах, а старший Василь в 1932-ому навіть вступив до правничі студії Любленського університету.

Але “малі діти – малий клопіт, великі діти – великий клопіт” – перший раз старшого Василя польська влада арештувала за участь в Організації Українських Націоналістів в тому ж 1932-ому, але за відсутності доказів вини відпустила його через три місяці. Далі будуть другий бездоказовий арешт Василя в 1933-ому (обвинувачення в розповсюдженні революційних листівок) та 18 жовтня того ж року його брата Іларія за сфабрикованим звинуваченням у підпалі польських фільварок (поліціянти підкинули пляшечку з сірчаною кислотою до будинку Куків). А 26-ого жовтня прийшли і за його старшим братом, який тільки-но повернувся з любленського навчання – обоє, не дивлячись на захист Степана Шухевича, отримали по вісімнадцять місяців ув’язнення, що реально розтяглися до 1936-ого з-за не зарахування терміну попереднього ув’язнення (відбували у тюрмі Золочівського замку та польському Радомі).

Вже навесні наступного 1937-ого у зв’язку із нападом на польського поміщика в селі Белзець Іларія знов заарештували. Його захищав Степан Шухевич, але доля юнака вже була вирішена – улюблений «Мезинчик» матері був засуджений на смерть. Адвокат був вражений до глибини душі, коли ця мужня жінка вийшла з останнього побачення з сином з сухими очима та гордо піднятим підборіддям, щоб не дати насолодитися польським катам своїм безмежним горем, та ще й потурбувалася про гостинець для захисника – курочку. Прощальні слова Парасковії до Іларія стали його натхненням мужньо прийняти смерть з рук катів за правду і волю, то були слова сили, а не болі. Ідучи додому разом зі своїми іншими дітьми крізь купу поліціянтів, що висипали позловтішатися з українського горя, ця мужня жінка сказала: «Сміємося, діти, наших сліз вони не побачать!»

А в травні того ж року Василю Куку прийшлось перейти в підпілля на цілих сімнадцять років з огляду на переслідування польською, а потім московською владою. Серце матері кралося тепер вже через долю двох синів.

На цьому удари не закінчилися – в 1939-ому переслідування польська банда колишніх поліцаїв почала переслідування українських діячів «Просвіти», що змусило майбутнього спадкоємця господарства Куків, Ілька, ховатися, згодом вступити до лав ОУН, за що восени 1939-ого він був розстріляний польською жандармерією на Дубенщині. Парасковія з цією втратою так і не змирилася, все життя чекала на повернення свого хлопчика, розмовляла з ним увісні.

З радянською окупацією 1939 року на Галичину прийшли ще більш жорстокіші гнобителі української ідентичності, вони катували та вбивали лише за національною ознакою і старих, і малих. Єдина донька Куків, Єва, щоб сховатися від червоних мусила таємно виїхати до Холму і там, під німецькою окупацією перечікувати до червня 1941-ого. Двох найменших Куків, дев’ятнадцятирічного Філімона та п’ятнадцятирічного Івася, 1 квітня 1940 року радянські карателі НКВС заарештували за приналежність до ОУН та засудило до восьми років позбавлення волі (через рік вивезені до в’язниці в глибині Московії).

Парасковія та Степан лишилися самі. Землі їх червоні забрали до колгоспу, а самих весь час тримала під наглядом з постійною загрозою заслання до концтаборів Сибіру. Вони ховалися, в проміжках обробляючи невеличкий клаптик біля будинку. Потім була німецька окупація, повернення Єви, терор польських банд, які вбили брата матері героїв, Оксентія Постолюка…

В 1944-ому радянські окупанти повернулися в Червоне: колгосп, переслідування, Єва переховується у Львові і помирає 26 вересня 1946-ого, її чоловік гине у підпіллі. Радість повернення Івана з війни тривала не довго – в 1950-ому його, Парасковію та Степана московіти арештували та довго мордували в катівнях (морили голодом, били, висмикували волосся, вішали і знімали, коли втрачали свідомість, влаштовували провокації, використовували малого онука, щоб розчулити бабине серце) в намаганні отримати інформацію про Василя, трирічного сина Юрка якого забрали у бабусі та віддали в дитячий будинок під чужим прізвищам із записом «росіянин» в графі національність. Але інформації про останнього очільника УПА червоні від матері так і не отримали, а батько нічого не знав.

Парасковію відправили до концтабору в Іркутській області, а після амністії 1953-ого притулити голову їй з чоловіком не було де – їхній будинок радянська влада поділила навпіл та віддала своїм «новим громадянам». Вони жили у небайдужих людей, хоча врешті-решт вся будівля повернулась в їхню власність. В своїй хаті Степан Кук і помер в 1959-ому, а дружина, «Скорботна Матір» як її називали в народі, пережила його на шістнадцять років і відійшла у вічність 26 липня 1975 року під проводи всього села.

02-01-2021 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.