Він народився в заможній купецькій сім’ї на окупованих Московією українських теренах Мелітопольщини в спокійному 1883-ому. Любляча родина, місцеве реальне училище… і перше випробовування долі у вигляді провалу вступних екзаменів до університету (причина – не викладання в провінційному навчальному закладі стародавніх мов та як наслідок – не знання їх абітурієнтом).
Але сімнадцятирічний Дмитро Донцов не здався – він починає самостійне вивчання латинської та грецької, переїжджає до першої, потім другої столиці імперії, де через півтора року успішно здає екзамени для вступу до юридичного факультету Петербурзького університету. Саме там почалася політична кар’єра майбутнього теоретика українського інтегрального націоналізму – в 1905-ому він став до лав Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), за що в тому ж році був арештований.
В 1908-ому справа лише арештом не закінчилася – суд присуджує йому реальний термін за ґратами, але втручання сім’ї та родинні зв’язки роблять свою справу, і Дмитро, вчорашній студент (з петербурзького ВНЗ його відрахували за несплату), через вісім місяців знов стає вільною людиною на скільки це було можливе на окупованих територіях. Тому вихід був один – вимушена еміграція на захід, але не далеко – лише до суміжних Австро-Угорщини та Польщі, де він продовжив навчання у Віденському згодом Львівському університеті.
Заглиблення в історико-політичне підґрунтя існування України змусило Донцова поступово все далі відхилятися від соціалістичного вектору майбутнього країни, нарешті в 1913-ому він офіційно розірвав свою співпрацю з УСДРП, щоб три роки по тому стати одним з активних членів Союзу визволення України.
Після падіння царського дому Романових та проголошення Української народної республіки Дмитро Іванович повертається до Києва задля допомоги розбудови країни в якості співробітника різних державних установ, обіймаючи в різний час посади директора Української телеграфічної агенції, директора Бюро преси при міністерстві внутрішніх справ, шефа Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні.
Зрада європейських союзників, які віддали Україну на поталу червоному люмпену, спонукали українського націоналіста до до ще активнішої боротьби всім доступним арсеналом наявних засобів: на сторінках друкованої за кордоном української періодики, лекціями, науковими роботами політичної тематики через історичну призму минулого країни (найбільш видатна праця «Націоналізм» побачила світ в друкарні василіанського ордену Жовкви в 1926-ому).
Початок Другої світової війни та московська окупація західної частини України поставили хрест на заповітній мрії його життя – в найближчому майбутньому побачити вільну незалежну Україну. Вихід був один – поїхати світ за очі. Він так і зробив, врешті-решт осівши в далекому канадському Монреалі викладачем української мови в місцевому університеті. Дмитро Донцов так і не побачив більше своєї Неньки, померши на чужині 30 березня 1973 року. До повернення української Незалежності залишалося ще довгих вісімнадцять років…