Здавалось б – звичайний шматок матерії тільки прикрашений китицями та френзлями, але варто лише торкнутися його теплої поверхні рукою чи придивитися до плавності ліній його химерного малюнку, і магія огорне теплом кожен куточок серця. Хоча зараз носіння хустки – привілей скоріше модних панянок аніж данина стародавнім традиціям.
А колись хустка супроводжувала українське немовля від колиски до останнього дня на землі, недарма ж за повір’ям лелеченя приносить новонародженого саме в матусиній хустці. Нею застилали колиску, прикривали від чужих очей, загортали при виході в світ, довіряючи цьому символу найдавнішого українського духовного захисту, який не могли подолати жодні злі чари, свій найцінніший скарб.
Хусточкою огортали та перев’язували свою малечу українські матусі поки вона хоч скільки-небудь не подорослішає, а потім як неодмінний атрибут вона залишався в гардеробі дівчат, які накиданням на плечі чи голову демонстрували турботу своєї сім’ї та добробут родини (взимку виступала обов’язковим головним убором). Тому в українських традиціях поряд з рушником квітучий яскравими барвами оберіг виступав неодмінним атрибутом ритуалів, більшу частину яких складали дівочі ворожіння на різні свята.
Коли приходив час кохання запорукою його вірності теж виступала хусточка власноруч вишита дівчиною та подарована обранцю. Парубок носив як запоруку згоди милої до заручин. А під час вже самого офіційного обряду при свідках вона дарувала іншу велику на знак взаємності кохання.
Під час же самого весілля наречений приносив із собою новенький «турпан» (хустка) та пов’язував своїй обраниці через плече. Матінки заводили молодят до хати після вінчання за кутки білої (щоб подружнє життя було безхмарним) хустини. Молоду на честь зміни статусу на заміжню покривали тім самим «тарпаном» (походження від турецького «тюрбан»).
Традиційно в Україні чим молодша жінка – тим світлішого кольору була її хустка (виключення – удовиці, які носили тільки чорні). Хоча в своєму гардеробі кожна поважаюча себе пані мала декілька цих строкатих аксесуарів від найпростіших невеличких для роботи до найкоштовніших Величезних розкішних тканих шовком. Колір фону їх варіювався (білі, червоні, зелені, чорні, але не сині) обов’язково з яскравим орнаментом переважно квітково-рослинного характеру, хоча до XVIII століття переважав геометричний малюнок.
Хустка супроводжувала чоловіків на війну, коли мати пов’язувала її вишиту як оберіг на шию синові. З нею проводжали в останній земний шлях людину (носіям труни найближча родичка небіжчика пов’язувала на руки «плат» на знак їх почесної сумної місії).
У великих домашніх українських скринях зберігалися чисельні хустки з пам’ятних дат з діда-прадіда. Вони як родова книга пам’яті зберігали всю віхи існування родини, щоб по них можна було прочитати всю історію з її радісними та сумними моментами.