Підрив ДніпроГЕС

Одна з найчорніших сторінок в українській історії Другої світової війни, найстрашніша трагедія вчинена окупаційною московською владою на українській землі, геноцид українського народу.., як не називай, а вмить обірвані одним розчерком пера командування радянських терористів тисячі людських життів — чи це не великий злочин, за який московити так і не понесли покарання? А як відомо, не покаране зло завжди повертається, що Україна відчуває зараз на собі 24/7.

Хроніка подій: в чверть на дев’яту вечора 18 серпня 1941 року гребля ДніпроГЕС була підірвана, в результаті чого в утворений пролам завдовжки 175,5 метрів хлинули тони води, які утворили шестиметрову хвилю з ефектом цунамі, що ринулася вниз за течією, знищуючи все на своєму шляху. Подробиці цього жахливого злочину довгий час московська влада намагалася замовчати знищенням і залякуванням свідків, приховуванням документів під грифом «надсекретно» в сподіваннях, що війна все спише, а час зітре людську пам’ять. Але НІ! Навіть через вісімдесят років українці пам’ятають і намагаються відновити всі деталі тієї масштабної рукотворної драми.

Одразу після закінчення бойових дій у 1943 році на цих теренах, коли пам’ять про підрив дамби ще була надто свіжа і не бракувало живих свідків, а «сарафанне радіо» розносило весті швидше офіційної преси, окупаційна радянська влада всіма засобами пропаганди своїх підконтрольних ЗМІ, антиісторичних і псевдонаукових роботах заперечувала свою причетність до цього епізоду війни, звинувачуючи у підриві війська вермахту (без означення кількості жертв і масштабів руйнувань), що виглядало вкрай алогічно та абсурдно через активні наступальні дії останнього влітку 1941-го та гостру потребу в неушкодженій дамбі-мості для швидкого форсування лівобережжя Дніпра.

Коли в Москві остаточно зрозуміли провал цих спроб звинуватити в підриві ДніпроГЕС німців, там перейшли до іншої стратегії, визнавши свою провину з виправданнями у вигляді стратегічної необхідності для ускладнення форсування ворогом Дніпра нижче за течією та його логістичного сполучення з Лівобережжям в районі Запоріжжя, при цьому роблячи упор на відсутність жертв серед радянських військових та українських цивільних, які буцімто були попереджені заздалегідь; постраждалими згідно цієї версії були лише три тисячі солдатів Третього Рейху (їхня загибель підтверджувалася відомостями березневої «Берлінської ілюстрованої газети» 1942-го). Ось тільки реальність була геть іншою…

Так вже після повернення Україною своєї незалежності, коли секретність деяких документів радянської доби була знята, з’явилися документальні факти згідно яких підрив запорізької греблі готувався заздалегідь в умовах суворої секретності (без інформування інших військових підрозділів фронту, не кажучи вже про сповіщення цивільного населення) відділом військово-інженерного управління штабу Південного фронту під егідою НКВС, наслідком ж його здійснення стали чисельні жертви серед червоноармійців, які радянське військове командування розмістило в плавнях нижче за дніпровською течією, та цивільні. Наявна інформація про продовження утримання оборони Хортиці радами аж ніяк не свідчить на користь відсутності жертв серед військових, адже максимальний збиток був нанесений саме в момент удару тієї самої 6-метрової хвилі з ефектом цунамі, після якої вода схлинула, затопивши прибережні місцини.

Згодом, коли інформація розійшлась світом, і навмисність дій радянського режиму без урахування кількості жертв стала беззаперечною, з’явилися навіть імена середньої ланки виконавців підриву: Олексій Петровський – Борис Єпов та об’єм вибухівки – в двадцять тонн толу (інша версія — амоналу).

Що стосується загальної кількості людських жертв цього вчиненого Московією теракту, то достеменна цифра досі залишається предметом суперечок. За оцінками різних істориків вона варіюється від кількох до ста двадцяти тисяч, хоча можливо точно вона не буде встановлена ніколи. Свідки тих страшних подій 18 серпня 1941 року з жахом згадували про чисельні тіла, які несло Дніпром прибиваючи, як осіннє листя, купками вздовж берегів та плавнів, несамовиті крики потерпаючих та стріхи будинків, які пішли під воду разом із своїми мешканцями у пониззі Дніпра..; пів-століття радянського замовчування та тотальної брехні не змогли стерти українську пам’ять.

18-08-2022 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Поділитися в FacebookДодати в TwitterДодати в Telegram

Коментування цієї статті закрите.