Просолений вітрами безкраїх донецьких степів його образ століттями приходив до московитів в нічних жахах тінню неминучості загибелі їхнього роду, ототожнюючи все те, що нащадки людожерів-андрофагів з залісських багнюк змішані з східними варварами ніколи так і не змогли збагнути до кінця: любов до своєї країни, самопожертву та життя під гаслом «воля або смерть», закарбованому на українському тисячолітньому гербі.
Доля від самого початку розставила пріоритети для молодшого сина Опанаса Булавіна – адже батько Кіндрата за півтора десятки років сумлінної служби царям так і не отримав навіть клаптика землі, хоч вів своє походження від панів. І хоча хлопчина народився через десятиліття після того, як луна визвольної війни 1648 — 1657 років затихла в далечині, висновки з досвіду власної сім’ї та недавніх подій української історії як істинний слобожанин проніс крізь все своє життя з глибоким відчуттям своєї національної приналежності, громадянського обов’язку та люті на московських ворогів.
Старий Салтів, де народився і виріс Кіндрат, як і вся Харківщина, в останній чверті XVII століття все жорсткіше бралася під контроль царським режимом. Тому, не зважаючи на наданий-таки окупаційною владою з «барського плеча» земельний наділ, сім’я Булавіних вдалася до втечі на вільний ще Дон. Можливо завдячуючи саме цьому сміливому вчинку козаки-трьохізбенці обрали Панаса за свого ватажка.
Кіндрат ж в пошуках свого щастя прибився до слобожанського воїнства в одній з двох солеварильних столиць краю, славному місті Бахмуті, козацтво якого в 1703-ому обирає його в ранзі слобожанського сотенника за свого отамана, що стане доленосною подією для початку боротьби українців за розбудований своїми силами соляний бізнес на власній землі, який божевільний московський цар-сатрап Петро І вирішив в «кращих» традиціях своїх господарів-східняків просто відняти до своєї скарбниці з огляду на його надприбутковість.
В 1705-ому воїнство Булавіна виганяє царських намісників з їхньою охороною Ізюмського полку зі своїх соляних промислів. Гарний приклад показаний Бахмутом спонукав інших жителів та промисловців краю масово відмовлятися від сплати окупаційній владі всіх призначених нею податей та зборів. Задля придушення головного осередку непокори влітку 1707-ого цар вислав тисячний каральний загін на чолі з полковником Юрієм Долгоруким.
Мабуть не так уваляли похід одного з своїх улюбленців цар, коли відправляв з наказом переписати і вислати разом з сім’ями всіх «втікачів» з Приазов’я та Слобожанщини, особливо його кінець… Слава про той той каральний загін, марш якого вздовж берегів Сіверського Дінця, Айдару, Деркулу супроводжувався дикими звірствами та тортурами старих і малих, бігла далеко попереду нього. Після чотиримісячного вдалого вояжу та восьми розорених практично без опору українських міст, коли московити стали на нічліг в Шульгінській фортеці, в ніч на 9 жовтня 1707 року Кіндрат Булавін зі своїми козаками просто розігнав все те «браве» воїнство, а офіцерство разом з Долгоруким — знищив.
Це фактично стало точкою відліку зброєного повстання проти окупаційної влади московитів, яке швидко ширилося Лівобережжям. Зібраного за десять днів промосковськими силами загону донців вистачило, щоб нанести відчутної поразки булавінцам, яких очільник задля безпеки відвів спочатку на Бахмут, а потім на Запоріжжя під захист Січи, де протягом зимового сезону формував спочатку у Кодаку, а потім — в районі Звонецького порогу своє військо для подальшого опору.
Штурм Новобогородицької фортеці, похід на Самарь… Компанія 1708-ого для Кіндрата Булавіна розпочалася на позитиві — 9 квітня його військо розбило загони посланого царем для придушення повстання донського отамана Лук’яна Максимова, захопив Черкаськ, поки його допоміжні загони йшли переможним маршем аж до Тамбова, взяли Царицин та Камишин, отримали перемогу над підконтрольним московському уряду Сумським полком, обложили Тор.
Але з початком літа фортуна відвернулася від слобожанського віськового отамана (обраний на Колі 9 травня), адже його рішення розпорошити своє військо і діяти одночасно на кількох напрямках стало фатальним та призвело поразки. Адже царська влада теж не збиралася спокійнісінько дивитися, як багатющі українські землі упливають з їхніх рук, і спорядила на придушення повстання цілу каральну двадцятитисячну армію на чолі з Василем Долгоруким (первинно планувалось її очолювання Дмитром Галіциним), у якого до Булавіна був особистий рахунок за вбитого тогоріч брата. Причому з огляду на військові успіхи козаків невпевнений в успіху своїх горе-воїнів Петро І додатково прикомандирував до московського війська ще дванадцятитисячну бригаду на чолі генералом Бахметьєвим для окремого удару на Черкаськ.
Встояти проти навали московських нелюдів (адже нащадки людожерів у всі часи відрізнялися нелюдською жорстокістю та нехтуванням всіма цивілізованими правилами і законами ведення війни) козаки в той раз не змогли: майже одночасні поразки на Торі, біля Кривої Луки, під Азовом трапилися всього за якихось пару-трійку тижнів. Зрадники з черкаських козаків очолювані Іллею Зерщиковим задля отримання прощення та індульгенції від московського царя діяли швидко — 18 липня оточили будинок ставки Кіндрата Панасовича і почали його обстрілювати. Одинадцять булавінців на чолі зі своїм ватажком захищалися несамовито проти московських посіпак, а коли очерет ліг під стіни — отаман застрелився за прадавнім українським девізом «воля або смерть».
Однак і після смерті московити не могли заспокоїтися: його тіло вони відвезли в так і не захоплений козаками Азов, відрубали голову, а потім повісили на острах для інших непокірних українців — повага до мертвих також ніколи не входила до чеснот залісців.