Вона народилася з Україною в душі, щоб випити разом зі своєю батьківщиною всю її трагічну долю ХХ сторіччя до кінця. Вона крізь роки і всі випробування гідно тримала свою ділянку культурного фронту боротьби за свою країну навіть на далекій чужині, так і не поступившись своїми принципами заради грошей і швидкоплинної слави. Іванна Синенька-Іваницька — закарбована в жіночій подобі душа матінки-України, прекрасна, ніжна, співоча… як саме життя.
Донька Тернопільщини, вона народилася в затишному 1897-ому в інтелігентській багатодітній сім’ї директора сільської чотирирічки Великих Чорнокінців, Олексія Синенького, та спадкової співачки, Феліції Генчел. І хоча мати була чешкою за кров’ю, душею вона була більше українкою, ніж де-які її односельці, виплекавши всіх вісьмох своїх дітей в дусі патріотизму та відданості рідній землі, кращим доказом чого було взята до рук зброї двох з них в лавах Української Галицької Армії (Осипа та Петро), а двоє інших — роками тримали український прапор крізь всі негоди на культурному фронті (Іванна та Володимир).
Іванка пішла в матінку породою — та ж тендітна краса, ніжне сопрано і залізна воля. В десять років — перший сольний виступ з піснею «Веснівка» (музика В.Матюка, слова М. Шашкевича), Станіславійська українська учительська семінарія сестер-василіянок і її шкільний хор… В критичні для України часи Визвольної війни 1917 — 1922 років вона не могла залишитися осторонь: окрім активної допомоги батькові в популяризації української культури та національного просвітництва на Наддніпрянщині, вона працює в місцевому відділенні держбанку Української народної республіки.
Наступ озброєного скаженого московського люмпену під червоними прапорами та зрада союзників привели пані Синеньку разом з потоком інтернованих з окупованих українських теренів до Варшави, де чудовий голос та душевний спів забезпечили їй місце в капела Олександра Кошиця. Але один лист з Ліберцівського табору інтернованих, і вона кидає все заради допомоги тому, кого виходжувала від важкого поранення ще в рідному селі на Франківщині. Там пара і повінчалась, вона, співачка з незакінченою освітою, і він, сотник Українських Січових Стрільців.
Вже через кілька місяців молодята переїдуть до Праги, де Іванка вступить до Державної консерваторії, а Сократ — на курси Торгівельної академії. Продовження освіти на правничому Карлового університету (закінчив і 1934-ому з докторським ступенем) та повернення до Карпатської України в якості адвокат-практиканта співпали для Іваницького в 1925-ому, дружина ж змогла приєднатися до нього лише після свого закінчення консерваторії два роки по тому. В Ужгородському театрі товариства «Просвіта» Іванна співала два роки, гастролюючи з його трупою від Чернівців до Праги, зірвавши в Українському народному домі бурхливі оплески від Ольги Кобилянської, а в Бухаресті — румунської королеви Марії. Залишаючись вірній своїм українським ідеалам співачка рішуче відкидає всі пропозиції від радянського окупаційного уряду УРСР, та румунізації свого прізвища для отримання ангажементу.
Концерт 7 липня 1930-ого став справжньою вдачею для талановитої співачки, там вперше її кришталево-ніжний голос почув український меценат Андрій Шептицький, який проспонсував для Іванки річні міланські вокальні студії професорки Келіни де Рівальта Ріпи. Нетривала відпустка з гастролями, і знов Мілан. Остаточне повернення домів після італійського навчання вона відмітила концертом в Чернівцях, хоч ще не знала, що у них з чоловіком залишиться всього шість років на батьківщині (протягом яких Синенька-Іваницька активно популяризує українську пісню через празьке, львівське, віденське радіо), перш ніж польська влада почне шалений репресивний тиск на українство.
В березні 1938-ого подружжя Іваницьких тікає до Німеччини. Поки Сократ разом з Ярославом Рудницьким працює над Україно-німецьким словником, Іванна дає сольні концерти та виступає на благодійницьких заходах організованних українською громадою, які не припиняються і під час війни. Але німецьке гестапо все-таки настигло їх у Берлині 1944-ого, а потім – у Відні за кілька місяців.
Кінець Другої світової подружжя Іваницьких зустріло фактично з однією валізою в руках серед чужого Мюнхена, де їм доведеться будувати своє життя наново. Він після де-яких поневірянь починає викладати в Українському вільному університеті, згодом очолює розташований тут же Український технічно-господарського інститут; вона — поновлює співочу кар’єру, хоч з кожним роком вік з дається взнаки все сильніше.
Прекрасна співоча душа України Іванки Синенької-Іваницької відлетіла на дев’яносто першому році, залишивши по собі на землі не так вже і багато творчої спадщини, адже більшу її частину поглинула війна. Тіло її знайшло свій вічний спочинок, хоч і не на рідній землі, але в оточенні української громади на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідроф.