Чарівні старі маріупольські топоніми. Їхні джерела варто шукати в минулому українського міста, де за правому березі Кальміусу, поруч з озером Домаха (колись була правою річковою притокою) з XV століття існувала однойменна фортеця Кальміуської паланки Запорізької Січи (ще відома як Адомаха чи Адомахія) з шістдесятьма одним зимником (офіційно). Її руїни височили на міському Базарному майдані, там де через пів-тисячоліття розташовувався сквер 500-річчя українського козацтва з однойменним пам’ятником (територія навколо ОСОУ (ДОСААФу) та кварталом південніше), ще в середині ХІХ століття.
Задля повного знищення українського козацького осередку в кальміуському гирлі після ліквідації Січи разом з усією розгалуженою мережею її сторож та дозорів московськими військами за наказом німкені-самозванки Катьки ІІ в 1780-ому сюди переселили кримських греків, виселивши споконвічних господарі, кальміуських запорожців, аж на річку Вовчу. Новоприбулі попри офіційну назву Маріуполь (Павловськом йому судилося пробути всього лише рік), вперто називали своє поселення Карасу-Базар, яке під впливом місцевих українців швидко трансформувалося в Карасівку, що стала в другій половині ХІХ столітті назвою району північніше Домахи на пагорбі (північна частина сучасної вулиці Торгової).
Східніше Карасівки, від Домахи по Правобережжю (на північ вздовж річкової заплави) по схилах розселялися незаможні греки — так на світ з’явилися Аджахи, які з розбудовою міста пізніше отримали адміністративний розподіл на Верхні та Нижні. Вулиці з такими назвами щасливо пережили два з половиною століття і досі існують на офіційних українських мапах міста.
На захід від Карасівки, на правому схилі Маріїнської балки (по Митрополитьській за Оптовим ринком) і досі існує старовинний Кленовий цвинтар, що отримав свою назву через кленову рощу, в який знайшли вічний спокій перші видатні жителі міста. За два століття бурхливого росту Маріуполя цвинтар географічно опинився майже в самісінькому міському центрі, зберігши свою первинну назву.
Південніше фортеці на висоті над кальміуським гирлом та вздовж узбережжя на захід, де здебільшого жили українці та представники інших національностей (не греки) місцина називалася Слободкою (козацька колонія з власним самоврядуванням), що в сучасності знайшло віддзеркалення в однойменних назвах тамтешніх вулиць, які від пагорба вниз по схилу розрізняються лише номерами (Перша Слободка, Друга… і так далі). В ХІХ столітті це був район маріупольського середнього, здебільшого торгівельно, класу з проживанням рибалок ближче до узбережжя.
Частина ж міста між озером Домахою та Міським островом, майже в самому кальміуському гирлі, називалися за функціоналом — Біржею, адже саме тут, прямо поруч зі складами, укладалися майже всі місцеві тогочасні комерційні угоди. З плином часу, коли озеро обміліло, а пізніше взагалі зникло засипане та зрівняне з землею в ХХ століття, місцину прилаштували під промислові потреби, знаною під назвою Гавань, де ще донедавна діяли Судно-ремонтний завод, Сітков’язальна фабрика, Рибо-консервний завод та Річковий порт.
Саме завдяки останньому високо на пагорбі (біля в’їзду з Правого берега на Постміст) з’явився ще один примітний топонім, підкріплений фізичним об’єктом, Маяк, який станом на першу половину 1980-х представляв собою високу дерев’яну триногу з круглим набитим з дошок щитом, на який вертикально були прикріплені п’ять прямокутних ліхтарів бузкового відтінку. До московської окупації 2022 року на згадку про той маяк на його місці існувала однойменна СТО.
Найпівнічнішою адміністративною одиницею витягнутого вздовж правобережжя Кальміусу міста (межею на півночі слугував Кальчик), слугував окремий населений пункт, Мар’їнськ з церквою Успіння пресвятої Богородиці, який вже всередині ХІХ століття офіційно значився четвертим районом міста. Саме завдяки його назві другим ім’ям Маріуполя було – «Місто Марії».
Початок існуванню Маріупольського морського торгівельного порту, як одному з важливих торгівельних пунктів Азовського моря, поклали перші морські судна, які ставали на прикол біля невеличкої коси в чотирьох верстах на захід від міста через мілководдя кальміуського гирла та прилеглої до нього частини узбережжя. Для забезпечення нагальних мілких потреб моряків тих кораблів навколо місця стоянки в ХVIII столітті почали з’являтися перші будинки-крамнички, які заклали основу Поселку моряків.
За портом на захід на кілька кілометрів узбережжя та прилеглу косу вистеляв мілкофракційний майже білий м’який пісок, який подарував назву напівкурортному фешенебельному району приватних будинків Маріуполя, Піщанці.
Фактично на заході ще всередині ХХ століття міський центр, а разом із ним і Маріуполь, закінчувався на місці Харлампіївського собору (який за влади червоних московських окупантів був зруйнований, поступившись місцем німецькому цвинтарю часів Другої світової, а потім будівлі Драматеатру знищеному московитською авіабомбою в березні 2022 року). За ним, між Кленовим цвинтарем та трасою на Бердянськ, довгий час існував своєрідний парк, який після забудови залишив свою назву мікрорайону приватних будинків, знаному як Паркововий.
Між Парковим та Поселком моряків, і далі на північ (між Бердянською та Запорізькою трасами) з початку ХХ століття до 1950-х квітли розкішні яблуневі сади. Фактично останні з них (в районі Порт-Сіті) були викорчувані лише на початку 1970-х, поступившись місцем полям. Тому назва Садки за цією місциною не зберігалась.
Відносно нові топоніми маріупольського центру отримували свої назви вже від сучасних орієнтирів-об’єктів накшталт: Штуки (сленгова назва крамниці «Тисяча дрібниць»), Жигулі (однойменний магазин з торгівлі автозапчастинами), Літак (пам’ятник загиблим в Другій світовій війні)…