Срібна голова, золоті вуса

Споконвічні українські боги Ярило та Лілея, Велес та Лада, Рід та Мокоша, Купало та Майя… були вмить скинуті зі своїх тисячолітніх п’єдесталів безжальною рукою князя Володимира, який вирішив похрестити Русь-Україну, а дружинники князя це рішення зі всім своїм завзяттям вірних служак вогнем та мечем втілювали в життя, принаймні в столиці — порубали та спалили їхні дерев’яні тотемні зображення, які і після угоди Києва з Візантією 945 року продовжували з височині чи-то Щековиці, чи Лисої гори оберігати країну від зла та напастів.

От тільки на тотемне втілення головного бога пращурів у завжди готових виконати наказ вояк рука не піднялася, хоч кам’яного ідола Перуна з срібною головою та золотим вусом (за іншою версією — повністю позолоченого) княжі дружинники все ж скинули з високого київського пагорбу прямо в швидкі дніпровські води (інших шість дерев’яних ідолів за старовиною легендою, були знищені ними на місці, як і наказав князь).

Але сталося диво — Перун не потонув, лагідні хвилі української річки підхопили його і понесли далі, і далі вниз за течією. Дюжина бравих вояків берегом прямували шляхом диво-боввана п’ятсот верст, аж до самих Дніпровських порогів, де українська ріка винесла його та обережно поставила на березі скелястого остову проти Тивильжану (імовірно — прабатька Запоріжжя).

Вражені до глибини душі тим дивом, дужі княжі воїни перепливли зі своїми конями на той острів (подейкують, що то була Хортиця), та перенесли того кам’яного бога-громовержця до найбільшої печери, де і залишили. З тієї пори оселився Перун срібна голова-золоті вуса на тому острові, часом перетворюючись на семиголового дракона, щоб красти найкрасивіших дівчат з навколишніх поселень.

Тиволжанці боялися відвідувати Перунів острів, подейкують, лише човна місцевого діда Вінниченка з непростих часто бачили поруч з ним; старий без остраху плавав туди, а й іноді завітав до дакронової печери, якимсь дивом проходячи крізь залізні, а потім золоті двері, що берегли спокій слов’янського бога від настирливої цікавості.

Що Вінниченко там робив — то достеменно не відомо, тільки легенди кажуть, що тоді з печерних нард був чутний гуркіт та рев, а сам острів тремтів, що аж хвилі навколо нього колами розбігалися Дніпром.

Чи то український чаклун своїми закляттями, чи бравий молодик, що приїздив визволяти свою вкрадену драконом наречену, згубив київського Перуна срібну голову-золоті вуса, але тільки не бачили більше люди того чудовиська.

Довго-довго стояли скелясті схили пусткою, хоч в народі і натякали, що в печері тій залишилися незліченні скарби, що покоїлися на двох, срібному та золотому, столах вкритих шитими золотом скатертинах з золотими ж китицями по кутах. Поодинокі сміливці пробували дістатися всередину, але ж замовлені двері не пускали.

Поки хтось не здогадався підняти камінь з надписами «не по нашому» на маківці пагорбу над Перуновою печерою, де виявилася вузька щілина всередину — так скарби зникли разом із дверями-загорожами. А місцеві пастухи ще довго після тих містичних подій ховалися в її надрах рятуючись від дощу чи спеки, тим більше, що денне світло через ту щілину гарно освітлювало все всередині гроту.

11-07-2024 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Поділитися в FacebookДодати в TwitterДодати в Telegram

Коментування цієї статті закрите.