Офіційний неук (адже не отримав навіть середньої освіти), який увійшов в історію української літератури, як видатний популяризатор козацької доби, мабуть то гени пращурів через покоління і віки у всю силу подали свій голос крові, щоб напередодні доленосних для України подій нагадати про її блискавичне військове минуле. Професійний залізничний інспектор, талановитий майстер простого українського слова, історик за покликанням, а не професією – Адріан Кащенко.
Наймолодшенький з п’яти синів нащадка давнього роду запорожців Кащенків часів розквіту Січи, народжений в родовому Веселому на Дніпровщині часи історичного затишшя перед бурею Адріян змалку у всьому наслідував найбличого за віком, старшого Миколу, хоч дещо не дуже-то і виходило, як наприклад з освітою — брат мав купу наукових ступенів та звань (окрім іншого він був засновником Київського ботсаду), в той час як у молодшого з навчанням одразу не задалося — він навіть не подолав третій клас Катиринославської міської класичної гімназії.
В дванадцять рочків гімназичну форму Адріян проміняв на юнкерську, але у війську він затримався ненадовго — полишив службу, щоб одружитися, придбати невеличкий будиночок на вулиці Половій в рідному вже Катеринославі (українському Дніпрі) і стати пересічним кондуктором Катеринославської залізниці. Але справжньою його пристрастю серед всіх була історія та фольклористика рідного краю, зернята любові до яких запали йому в душу ще в дитинстві з легкої руки чи-то старого дідуся-кобзаря з батьківського маєтку, чи того самого брата Миколи.
Свою першу збірку «Жар-птиця, або З паном не братайся, у прийми не бери і жінці правди не кажи» Кащенко-молодший випустив за власний рахунок в свої двадцять п’ять. Окрім фольклорно-краєзнавчого значення цієї книжки, вона стала першою друкованою українською художньою книжкою Придніпровського регіону.
При цьому вивчав історію України та краю допитливий залізничний контролер самостійно, в вільний час студіюючи праці дніпровських істориків-попередників Дмитра Яворницького та Апполона Скальковського, наслідком чого стали його знамениті «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове», «Славні побратими», «З Дніпра на Дунай», «Над Кодацьким порогом»,«Гетьман Сагайдачний», «Зоря нового життя» та інші, на яких виросло не одне покоління українців (до радянської заборони на їхній друк).
І написані вони всі були в ті нетривалі проміжки часу, коли непросте життя з його щоденними турботами (хворий батько, якого він взяв до себе по смерті матусі, втрата грошей за продану в Дніпрі хату через банкрутство банку, постійні переводи по службі до чужих московських міст з непривітним казенним житлом, проблеми в подружніх стосунках…) дарувала Кащенкові хвилини для натхненної творчості.
Період тиші та стабільності настав для Адріяна з поверненням на батьківщину, до Катеринослава в 1914-ому, хоч назвати його спокоєм можна лише відносно, адже навколо вирували Перша світова, а потім визвольна війни. Ті швидкоплинні чотири роки стали найпліднішими в його творчості, адже окрім написання нових творів він отримав змогу вільно їх друкувати, самотужки відкривши «Українське видавництво О. Кащенка в Катеринославі».
І хоча українська Центральна Рада відхилила його клопотання про призначення пенсії, він не покинув своєї улюбленої справи до останнього, яке настало для колишнього залізничного контролера наприкінці 1918-ого – в полум’ї визвольних змагань згоріла його друкарня, він сам отримав інсульт, після якого у нього відібрало будь-яку спроможність рухатися, мовити та працювати, друга дружина його покинула.
Самотнього, без будь-яких статків, паралізованого Адріана Кащенка взяли на утримання учні Катеринославської учительської семінарії, заробляючи на це гроші приватними уроками, показом самодіяльних театральних постанов та участю в концертах в місті і навколишніх селах.
Доля відвела йому ще більше двох років між життям та смертю, поки остання не забрала натхненного українського історика-літератора в своїх обіймах 29 березня 1921 року, позбавивши від мук. Поховання катеринославської легенди відбулося за великих урочистостей, а над могилою українського патріота лунали слова шевченківського «Заповіту».
До його творів доля теж поставилась не дуже лагідно — за що їх любили та шанували в українському народі, за те саме – ненавиділи московські окупанти. І якщо в перші роки встановлення своєї диктатури московити ще так-сяк мирилася з їхнім існуванням, то з часом наклали повну заборону на друк та розповсюдження творчої спадщини Адріана Кащенка (навіть наявні екземпляри були вилучені з бібліотек). Заборона була знята лише з падінням чергової московської імперії в 1989 році, хоча доля впорядкованого в 1921-ому П. Єфремовим шеститомного зібрання творів Кащенко, як і місце розташування його могили, так і залишаються нез’ясованими. Лише завдяки закордонним передрукам з надбанням майстра українського слова можуть ознайомитися сучасники.