Коли в мить білий день перетворюється на ніч, і лише спалахи блискавок не дають пітьмі остаточно поглинути всю землю без лишку, прорізаючи своїми світловими мечами небо, що падає на землю великими краплинами дощу, в гуркоті грому звучить сам глас божий (у прадавніх слов’ян він асоціювався з Перуном чи Дадждьбогом), який не почути не можливо, бо навіть сама Матінка-Земля навесні прокидається від його розлуння.
Здавна в Україні вірили, що вся фантасмагорія природи трапляється через те, що доведений до останньої стадії іступу витівками нечистої сили бог Громовик, починає своє полювання з хортами та ловчими соколами на неї. Говорять, диявол саме для того і гасить світло в світі, щоб ускладнити богові пошук та знищення його вірних служок, адже чим густіші сутінки, тим важче знайти чорну-сиру істоту в них. От і сердиться Громовик, так що луна його басу сягає землі. Тікає і ховаються чорні служки, а український селянин хреститься та писка не розтуляє, щоб до нього вони не причипилися.
Бо нечисть шукає собі притулку крізь: між корінням дерев, в гротах та ущелинах, під стріхами домівок, в сараях, навіть під людьми і тваринами. Тому-то інколи, стріляючи своєю стрілою-блискавкою (за іншою версією — золотим батогом) в чортових служок, Громовержець ненавмисно вбиває живу істоту, на знак вибачення за божу помилку якій пробачаються всі земні гріхи і відчиняється брама виру. Подейкують, що ті небесні промені світла дістають своєї цілі навіть під землею, а через сім років знов повертаються до сагайдаку Перуна-Громовика (за іншою версією — у вигляді камінців з дірочкою всередині, які в народі називають Перуновим каменем або курячим богом, талісманом удачі).
В прийшлому значно пізніше на українські землі християнстві слов’янського Громовика підмінили образом святого Іллі, якому зберегли ті самі магічні сили та обов’язки позбавляння царства небесного від нечисті з тією різницею, що перший буцімто возить в своїй золотій колісниці воду, що проливається через край діжок, зрощуючи землю дощами, а другий — калачі, південнослов’янське ототожнення родючої сили (згідно деяких легенд, грім — то стукіт коліс того божого возу, а блискавки — іскри з-під копит її коней).
Саме завдяки останньому Ілля-громовик в Україні вважається покровителем всього рослинно-тваринного світу, бо дає йому силу плодитися. Пастухом він ганяє небом стада своїх хмар і сурмить у одну з трьох своїх сурм: голос золотої звертає до небес, мідної — по всій землі, а яворової — сягає найвіддаленіших куточків підземних печер, глибоких гірських ущелин, лісових ярів, що ніколи не бачили сонця. Він орає небо-хмари своїм золотим плугом, від чого на землю проливаються благодатні дощі, напуваючи своєю живильною вологою все живе на землі; де блискають золоті блискавки, то Іллєв плуг заривається занадто глибоко в хмари.
Як ловчий Громовик в українському прадавньому фольклорі в образі сокола полює на великі стада небесної дичини (зазвичай в народній уяві корів, овець та оленів), що з землі здаються хмарами. Його крила здіймають шалений вітер, що гне дерева до землі, його пронизливий крик перед атакою — то гуркіт грому, а блискавки — його пазури, що пронизують тіло впольованої здобичі, кров якої краплями дощу проливається на землю. Тому і зайняту від небесного вогню пожежу гасити не можна (окрім як молоком), бо «Перуном спалило» — це воля богів.
Для захисту себе та своїх осель в тій небесній війні добра зі злом в Україні здавна існували свої методи, найдієвішим з яких є громнична свічка. Також потужними індивідуальними оберегами від грому, блискавок та граду традиційно вважалися предмети з заліза, як-то: підкова та голка (носили під одягом), рогач (ставили рогами гори біля дверей), ніж (встромляли біля ганку лезом вниз), шпилька (заколювали волосся). Для захисту оселі грудку свяченої землі, маленький дідух з соломи та великодню писанку ховали на покутті за образами. Врятуватися ж в лісі чи на відкритій місцині можна лише під «горіховим» деревом (як впрадавня називали ліщину), але не в якому випадку не під дубом чи вербою, бо саме там «чорт ховається».
В якості лікування після удару грому в народі практикували швидке закопування людини в землю (окрім обличчя), попередньо знявши з тіла той предмет, який приманив блискавку – вважалось, що саме там сховалася нечисть, і Громовик може вдарити в нього вдруге.
З народних прикмет на грозу в українському фольклорі збереглися: не годиться співати, як грім гримить, бо хто співає, той Громовика дратує, а чорта веселить; в грім спина до тину чи стіни — хворі всі ізиді; як потужний грім з півдня чи сходу — на добрий врожай, а як із заходу — на злидні та мор; березнева громовиця — озимка гарно вродиться.