В світі є чимало країн, в фольклорі яких з прадавніх часів живе повір’я: хто забуде звичаї предків своїх, не матиме щастя щастя на землі, а душа його після смерті приречена на вічні поневіряння між світів, не знаходячи ані притулку, ані спокою, їх каратимуть і люди, і боги. Людина без коріння, як перекотиполе – серце розгублене, душа заблукала, бо чужа вона і своїм, і не своїм. Тому в Україні культ вшанування пращурів та їхнього покровителя Діда – одна з фундаментальних традицій, на якій тисячоліттями зиджиться українство.
В прадавні слов’янські часи цей день також кликали Сварожинами-Зворожинами, як цілісне прийняття коловороту життя і усвідомлення скорого невідворотнього наближення часу відправлення кожного на Луки Сварожі. Традиційно в цей день без огляду на примхи природи українці родинним колом готували обрядову кулешу обов’язково на багатті, щоб пара з її казанку сягала самих небес і дісталася кожного з пращурів. Члени ж родини, отримавши свою порцію, розсаджувалися колом навколо багаття простоземлю і в мовчазній злагоді насолоджувалися смачнючою кашею за себе і за тих, кого вже ніколи не буде поруч.
Дід у пантеоні давньої української міфології – одним із найзагадковіших богів, покровитель роду та подружнього життя, він зі своїми братами, Лелем і Полелем, стояв на сторожі взаємного кохання, вірності та відданості. І хоча першу може пригасити чи згасити зовсім безжальний Час, саме Дід оберігав ніжні почуття і взаємну повагу між подружжям, які мали залишатися недоторканними навіки. Він не тільки стежив за тим, щоб пристрасть не згасала якомога довше, а й дарував подружнім парам ту основну складову духовного зв’язку, яка слугувала міцною запорукою щасливого співіснування до самого кінця.
Саме за це українці шанували Діда з особливою повагою, приносили до свят на його вівтар квіти-ягоди, співали пісень та водили танки. Офіційне святом бога-захисника року за народним календарем припадає на 13 жовтня або на найближчу суботу перед цією датою, коли всі справи-турботи минулого літнього сезону та осінні підготовчі на наступний рік роботи нарешті добігли свого кінця. Воно так і звалося «Дідів день» чи «Дідова субота».
Перед настанням зимових холодів з їхнім бездоріжжям, цього дня родини могли без перешкод востаннє провідати могилки своїх померлих далеких та близьких родичів, бо осіння-зимова негода на наступні довгі місяці розмиє проливними дощами, скує льодяними оковами, вкриє білими снігами доріжки на цвинтарні та останній земний прихисток тих, хто пішов у вир. Існує повір’я, що в ніч на 14 жовтня в місячному сяйві навіть можна побачити тіні предків, які повертаються після відвідин своїх нащадків.
Світанок 13 жовтня зазвичай вся сім’я зустрічала в церкві за поминальною, так званою родительською чи вселенською, панахидою (зазвичай їх справляли тричі на рік: на м’ясопусну, троїцьку, дідову) та ставлення чисельних свічок за упокій («Пом’яни, Боже, чесних батьків»). Потім останній цьогорічний похід на кладовище, щоб прибрати могилки перед зимою, залишити «на помин» цукерки та печиво, покликати пращурів в гості: «Діду, Діду, ходім до обіду!»
Вдома господиня зазвичай молодша в роду (бо «на Дідів батькі відпочивають»), глибоко по обіді чи надвечір накривала щедрий стіл з обрядовими поминальними стравами, що несли в собі глибинний єднальний сенс для всіх членів родини по обидва боки межі буття. Адже ця трапеза, де на столі стояла окрема миска з купою покладених навкруги ложок (що символічно утворювало коловорот), в котрій паруючи лежали всі улюблені смаколики вже померлих дідів-бабів.
Зазвичай з обов’язкових страв на святковому дідовому столі були: присутні млинці, борщ, мед, та узвар. При чому все мало бути гарячим, бо вважалося, що духи харчуються лише самою їхньою парою. Починалося частування з поділу на всіх застільних першого млину плюс один шматочок — Дідові.
Причому дідову тарілку з ложками лишали на ніч на столі (в іншому варіанті — на покутті). В деяких українських місцинах до них доставляли миску з водою та чистенький рушник, щоб «душечки» могли після трапези ручки-обличко обмити. На ранок вміст «дідової» тарілки віддавали пташкам чи спалювали, поклавши на дрова. Через ритуали поминання висловлювалися вдячність і любов до тих, хто подарував життя і фізично покинув цей світ, але залишився духовно, щоб на метафізичному рівні оберегти рідний дім та всіх своїх нащадків.
Прийшле християнство намагалося обмежити духовну присутність та вплив культу пращурів на повсякдення українців, хоча б через введення рестрікції на помин лише прабатьків померлих своєю смертю, однак в народі нав’язана церквою традиція не прижилася. Плюс одвічна українська добросердність не забувала і про знедолених цього дня — обід готувався з запасом, щоб наготувати всіх жадаючих дідів-жебраків п’ятьма свяченими зранку паляницями, склянкою меду та парою яєць. Їм, як фізичним ототожненням «дідів», також пропонувалися вода та чистий рушник для вмивання.