Три іпостасі однієї священної сутності, щедрості душі та всепрощення якої вистачає на всіх без винятку: дітей і злочинців, іграшкових майстрів та повій, самотніх та подорожніх, а ще бондарів, моряків, купців, рибалок, мовознавців, пивоварів, фармацевтів, лучників, лихварів… Прадавнє свято Велеса, що за тисячоліття до появи християнства, праслов’яни святкували на українській землі 6 грудня, а прийшлі адепти нової віри перейменують на честь свого святого Миколая, склавши йому красиву легенду в якості підґрунтя.
Ось тільки українці, як і їхні нащадки — традиціоналісти до останньої гени та мозку кісток, тому, не дивлячись на всі намагання церковників століттями забороняти святкування сходження Велеса по сонячному променю на землю цього дня з повним мішком дарунків багатству, врожаю, родючості.., вони і зараз святкую його, як це робили багато-багато поколінь їхніх пращурів.
В народі християнського святого, який замінив на посту слов’янського Велеса (Діда Мороза дари приносячого) так і прозвали Миколою Зимовим або Миколою Холодним, зберігши вірування в щедрість його подарунків, які в матеріальній площині перетворювалися на різні смаколики та іграшки для дітлахів. Традиційно, щоб отримати подарунок уночі під подушку, малечі потрібно було закликати небесного посланця жартами-зазивачками перед тим цілий день. Це свято також вважалося стартом підготовки до різдвяно-новорічних свят, що для діточок означало — завчання колядок і щедрівок напам’ять, і чим більше, тим -краще.
Святий Миколай і зараз вважається першим після бога помічником хліборобів, бо колись в прадавні часи навчив українців хліборобській справі , скинувши з небес людям золотий плуг («Цє Велес навчив Праотців наших орати землю, і злаки сіяти, і жати віна-вінча на полях страдних, і ставити Снопа до огнища, і шанувати його як Отця Божого!»).
Але не лише самі любі дарунки приносить Дід Мороз людям в своїх оберемках, а й справжню зиму з її лютими холодами (Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Микола морозом придавить!). Однак вважається, що сварити за це на небесного владику ні в якому випадку не можна, бо від того вони на покару ставатимуть лише дужчими («хвали зиму після Миколи»).
Традиційно в Україні 6 грудня – не зовсім святковий в загальному розумінні цього сенсу день, бо якоїсь особливої заборони по видах діяльності українці не дотримувалися. Скоріше він був вихідний, коли кожен виконував зрання свою обов’язкову повсякденну роботу, щоб по обіді за келихом тільки-но звареного пива (на Варвару замішували, щоб на Миколи варити-пити, бо це — звичай на якому «тримається світ») відпочити в сімейно-дружньому колі під Першу кутю, традиційного коропа та обрядових «миколайчиків», «щоб хліб-рож родили та садовини рясніли!». А після обід – на запряжених кращими конями «козирках» їздити кругом села, «бо ж треба знати, чи слизький сніг цього року випав!».
Особливо уваги на Велеса приділяли тому, хто перший увійде на поріг хати (перший «полазник»), як добра людина — бути гарному року та багатому врожаю, а ні – то самі лише збитки. Щоб трохи допомогти долі, в більш пізні часи обирали на селі обирали найгіднішого чоловіка, який в костюмі Діда Мороза і з цілою свитою ряджених ходив по домівках і вітав господарів та обдаровував дітлахів, попередньо перелічивши всі їхні добрі справи за минулий рік.
Український епос зберіг чимало легенд-переказів, коли святий Велес беріг подорожніх в лісових ночівлях від люті дикого звіра, якому він – господар, та й не тільки йому, а й всій домашній худобі. Тому на знак подяки та вшанування звіриного покровителя в вечорі його день на пагорбах край села розпалювали «живий вогонь» на спомин про його брата, що мав горіти по ночах весь пастуший сезон.