Рівно опівночі на восьмий день по Різдву під покровом ночі в примарному сяйві одних лише зірок на українські терени перша блискавка-вісниця весни, Маланка, приводить за руку свого молодшого братця, Василя, щоб провідати матінку Ладу-Землю, і в вечорі того ж дня піднестися до самих небес разом із своїм дядичком, Ярилом-Сонцем, подарувавши людям радість нового кола буття з його надією нового початку.
За довго до християнських часів (як мінімум в IV ст. до н.е.) українські пращури святкували 1 січня День народження красеня-Молодика, покровителя домашньої худоби, ототожнення працьовитості, відданості та кохання. Його рогатий символ, як оберіг від злих чар та магічний магніт для протилежної статі, носили в прикрасах-лунницях ще трипільці і скіфи, хоч і в сучасній культурі він займає свою ланку, як данина спадковості поколінь («Ти, Місяцю, ти, королю, і красна Маланка із тобою»).
Вважалося, як Молодик в особі любого парубка першим переступить поріг хати 1 січня з добрими побажаннями – весь рік тій домівці бути з щастям, достатком та благополуччям. Тому після опівночі дівчата-щедрувальниці залишалися домів, а хлопці з повними кишенями та рукавицями різноманітного зерна (пшениця, рож, гречка, просо, мак…), іноді навіть з плугом, йшли посівати селом, не оминаючи жодної хати.
З прадавньою промовкою-побажанням: «Сійся, родися, жито-пшениця і всяка пашниця на той Новий рік, що ще не був як вторік», – вони переступали поріг хати на запрошення господарів, щедрою рукою сіючи на підлогу принесені дари та імітуючи процес орання. На віддяку господарі обдаровували засівальників дрібною монетою, кавалками паляниці чи іншою обрядовою випічкою зі словами: «Тільки колос», на що прощаючись від хлопців лунала відмова: «Бувайте здорові, нехай ся вам ведуть воли і корови».
Перед уходом гостей господиня вмовляла першого засівальника присісти на хвильку на поріг, що за повір’ям мало забезпечити господарству гарний приплід свійської птахи в прийдешньому році (за цю послугу вона крадькома вкладала йому в руку додаткову монетку). З цією ж ціллю 2 числа зібране в куточок після обряду посівання зерно господині згодовували своєму птаству, бо воно вважалося магічно-цілющим та захисним для пернатих. Зібрані крайці короваїв також викупалися у засівальників за окрему платню та згодовувалися худобі на Василя як духовне помічне.
На ранок в День народження місяця вся родина збиралася в хаті старшого в роді для спільного ритуального сніданку, королем якого вважалася запечена з прянощами свиняча голова (бо Місяць нібито особливо благоволить до цих тварин). Багатий святковий стіл (левову частину якого складали страви Маланчиної щедрої куті) вважався запорукою благодатного року.
Цікаво, що прийшле християнство в Україні століттями боролося зі старими звичаями та обрядами, замінивши народини Місяця, сина Матінки-Землі Ваисилька, на вшанування свого одноіменного святого Василя Великого, намагаючись згладити-затьмарити дату євангельського обрізання Христа. Але навіть через півтора тисячоліття українці продовжували тримати свої традиції та прадідівські звичаї, що документально підтверджено черговою церковною забороною «Коляди б і овсеня, і плуги не кликали» від 1628 року.
Після чисельних спроб в справу спробувала втрутитися світська влада, коли божевільний московський царьок, Петро І, впровадив в 1700 році новий календар, що змістило історичні дати, а також наказовим порядком оголосив святкування Нового року 1 січня (традиційно в Україні святкувався 1 вересня чи на початку березня). Але і це не допомогло, прадавні традиції щедрування-посівання і донині живуть в українському суспільстві з кожним роком набуваючи все більшого масштабу.
В деяких місцинах на честь пришестя Молодика до хати заводили на 1 січня якусь рогату худобу (роги тварини ототожнювалися з рогами молодого Місяця) – щоб божичь бачив людську шану на свій День народження, крокуючи землею. Подейкують, саме тому красеня цієї ночі на небі ніколи не видно, хоча за іншою легендою — його на час крадуть відьми Лисої гори для освітлення свого новорічного шабашу.
Разом з Васильом-Зимником на українську землю ступають і залишаються аж до наступної осені божичі-Спаси, які відповідатимуть за майбутні врожаї. Тому ритуал посівання зерна — це також данина і їм в контексті зародження нового хліборобського циклу, улестення небожителів задля отримання їхньої прихильності та покровительства. А ще загадане в мить настання Нового року бажання за повір’ям обов’язково має здійснитися, бо в коловороті часу межа між небом і землею цієї миті стирається (за іншою версією — що робив тієї заповітної миті добре чи зле, те й робитимеш наступні 365 днів).
Вдень після сімейного сніданку громада збиралась на найближчому перехресті доріг задля спільного проведення дозвілля-святкування (так званий донець, пляс, схід). Причому само дійство відбувалося між двома колами: внутрішнє — музики, широке зовнішнє — жіноча стать, а танцювали-розважали товариство ряжені хлопці та чоловіки, при цьому намагаючись продемонструвати всю свою спритність, залихвацьку вдачу та акторську майстерність.
Уродини Місяця, який так сильно пов’язаний з водою на землі, що впливає на припливи та відпливи світового океану, – це своєрідне предсвяткування народження прадавньої української богині Дани, повелительки всієї земної вологи. В народі вважається, що вода цього дня набувається потойбічною силою, що несе в собі замовляння на здоров’я, щастя та вдачу. Так з давнини дійшов обряд обливання водою вранці 1 січня, жартівливе кидання в ополонку парубків, купання масок (змивання в вечорі після всіх урочистостей та гулянь розфарбовки з обличчя), вмітання в воду хвороб, печалів, негараздів.
В деяких українських селищах і досі зберігся обряд «купання хлібу», під час якої господар, чи ряжена чоловіком господиня, занурює хліб у воду найближчої водойми («Не купається хліб у воді, але я в здоров’ї й силі!»), потім набирає відро до самого крайця («Не води беру, але меда та вина!»), а вдома кладе ту хлібину кожному з сімейства від старого до малого разом з вмиванням в тій принесеній свяченій воді («Абисьте були такі величні, як Василь величний!»).
Сміття між Святвечіром та Василем, за прадавнім повір’ям, викидати ні в якому разі не можна, бо разом з ним можна викинути з хати вдачу та щастя. Його можна лише палити у власній печі, і дим родючості має вкрити обійстя своєрідним магічним захисним муаром, а попілом тим присипають дерева у своєму садочку, щоб краще родили і нетреба було їх «пороти».
Однією з центральних дійств домашньої обрядової магії в Україні на народини Місяця було приготування Василевої каші, яка виступала головним віщувалелем на весь наступний рік. Готували її на вечерю з відбірного зерна і ретельно пильнували протягом всього процесу, бо вилізе на пічку — добра не чекай, а горщик трісне — попереду рік втрат та горя. Таку погану кашу викидали в ополонку разом з тою макитрою. А добру кашу порівну ділили між всіма членами родини та з’їдали до останньої крихти на здоров’я та гарну вдачу.
З інших прикмет та приказок на Василя в українському епосі були: як Новий рік стрінеш — так його і проведеш; багатий стіл — на удатний рік; промінь сонця на Василя — до щасливих стрітин наступного Різдва; який туман — такий і врожай; зоряна ніч — на ягідне літо та врожай гороху; заметіль на Новий рік — горіхів буде, як сніжинок; Новий рік весну кличе.