Три з половиною тисячі разів великий Творець всесвіту кожного року запалював для людей нове сонце з тих далеких пір, коли Геродот в своїх нотатках закарбував назавжди історію Великої волелюбної Скіфії, що панувала на величезних теренах від Сяну до Дону. Багатенько століть майнуло з тієї пори… народжувались і йшли у небуття, змінюючи одне одного покоління господарів цієї землі, дбайливо передаючи від пращурів до нащадків свої вірування. З’являлися нові релігії, які в своїх намаганнях закріпитися, заборонами та підміною старих звичаїв намагалися викоренити минуле. Ось тільки кров — не водиця, генна пам’ять українців і нині ніжно плекає традиції і звичаї, що прадавні скіфи, сармати та інші праслов’яни залишили їм у спадок.
Перша Вечорка, що яскравим промінчиком прорізує ледь потемнілий небосхил в ніч на 25 грудня, несе із собою благу звістку всьому існуючому на землі про народження нового Місяця, а разом із ним Нового благодатного українського господарського року. Це свято Різдва світу з усіма його бездонними морями, високими горами, безкраїми степами та неосяжним різномаїттям живих істот під небесами, що зігрівають їх теплим сонячним промінням, поливають рясними дощами, вкривають пухкими снігами.
Здавна вважається, що саме 24 грудня (закінчення Корочуна, найтемнішого часу року) всесильний опікун заліза та ковальського мистецтва колись давно своєю милістю дарував людям до Дня народження нового господарського року перше орало, скинувши на грішну землю власноручно викуваний Золотий Плуг. Відтоді на честь пошани великого дару та зачинання на майбутній хліборобський сезон надвечір в Україні традиційно проводився обряд обходу плугом кругом села (символічне боронування снігу).
І хоча Різдво Місяцю вважалися святковим, але без заборони на будь-яку діяльність — вважалося, що тим хто порається цього дня, протягом наступного року помагатимуть самі Небеса, а зачин будь-якої доброї справи 24 грудня вважалося запорукою її щасливого завершення.
Господині з самого ранку починали готувати стіл для святкової вечері, а господарі — господарювали на подвір’ї, порали худобу (іноді мукаючи, мекаючи та бліючи за старовиною традицією на приплід своєї животини) та святили її на здоров’я в прийдешньому році, обкуруючи ладаном та згодовуючи по крайцю обрядової паляниці. Але ця правило не заборони на працю діяло лише до сходу першої зірки, всевишнього знаку до початку наймагічнішої ночі року з її вірою в дива та надією на майбутнє щастя (том-то це прадавнє табу ні в якому випадку порушувати було не можна, бо чекатимуть всі кари небесні).
На Святвечір могутнього та всесильного бога Сварога, що стає на піку своєї сили в сузір’ї Стрильців на день зимового сонцестою та панує над дванадцятьма титанами-Сварожичами (зодіакальними сузір’ями), українські ґаздині традиційно і зараз готують дванадцять страв, бо на цю вечерю за одним столом за повір’ями збираються не тільки всі родичі, а й всі душі та духи роду. Раніше приготування дванадцяти страв відбувалося виключно на новому вогні, розпаленому опівдні дня Різдва Світу на збираних до того протягом попередніх дванадцяти днів полінцях.
В святково вбраній хаті на чистенькій скатертині обов’язково стояли: глечик напою духів узвару та їхня улюблена їжакутя, а також в різних інтерпретаціях вареники та пиріжки, смажена капуста, гречана каша з конопляним молоком, голубці з пшоном, мариновані чи жарені гриби, горох, квасоля, коржики з маком, картопля.
З появою Вечорки починалося святкування Різдва Місяця і Світу з урочистого внесення та встановлення з поклоном на покутті (де заздалегідь підлога була встелена духмяним сіном, іншою частиною якого стелили під столом для покришки з ладаном) Дідуха з побажаннями миру, здоров’я, щастя та статків на прийдешній рік («щоб ці свята провели та наступних дочекались»).
Потім з ганку при відчинених дверях господар кликав всі природні негоди до свого столу на святу вечерю: «Морозе, Морозе, ходи до нас куті їсти! Коли не йдеш, то не йди й на жито, пшеницю й усяку пашницю!». А потім ховався за Дідухом для проведення описаного ще в XII столітті Саксоном Граматиком стародавнього обряду, під час якого з-за Рай-снопу вигукує до родини: «Чи бачите ви мене, діти?», вони мають відповісти: «Ні, батьку, не бачимо!», на що він мав вигукнути відмовку: «Щоб і другого року не видно було світу за стіжками, за копами, за возами та за снопами!»
Поруч з Рай-снопом під образами господиня для кликаних на спільну трапезу душ пращурів ставила миску, куди дбайливо поклала кожної страви зі столу по ложці, а також за давньою українською традицією гостинності – глек з узваром накритий хлібом-сіллю.
Потім вся сім’я (присутність всіх без виключення її членів — обов’язкова умова, бо відсутній блукатиме весь рік вдалечині від домівки) урочисто сідала за стіл, а найстарший представник відчиняв вікно та ритуально змахував пару з першої страви в бік вулиці, щоб клуби її сягали самих небес та берегли його родину. І боронь, Боже, цього дня сваритися чи мати злі думки — добробуту, миру та злагоди наступного року не бачити.
За столом сиділи довго-довго, аж за північ. Дітлахи, швидко нахопавшись смаколиків (бо цілий день до сходу вечірньої зорі нічого не їмши), бігли гратися в свій куточок та лазили під стіл, щоб квочкою квохкати для великого приплоду та яйценосності свійської птахи родини в наступному році, а втомившись — вкладались спати. Дорослі ж за столом, тихо перемовляючись за своє, чекали доки Сварог викує нове Сонце та новий хліборобський рік.
В давнину окрім ритуальних промов взагалі розмовляти за святвечірнім столом заборонялося, як і пити воду без потреби (бо всю майбутню пашню помиратимеш від спраги), а чхнеш за вечерею — то на щастя. На скатертину обов’язково клали голівку часнику від злих духів. Тому, хто першим побачить Різдвяну зорю, віщували щастя та вдачу. В хліви та пташники по західсонця не ходили (бо цієї містичної ночі раз на рік боги дарують тваринам голос, щоб вони могли пожалітися на свого господаря). Головну ж прикмету на погоду народна мудрість закарбувала в промовці: «Як на Кутю ясно, то на врожай буде рясно».