Як промінь сонця на землі, що своїм теплом та світлом благословляє все живе на продовження роду, перстень з прадавніх часів в українській культурі був особливою реліквією, що передавалася від батька до сина, від матінки до доньки. Недарма ж історики вважають, що за облагородженим фасадом носія сонячного світла в ньому прихований таємничий підтекст — зосередження чоловічої статевої сили (в трактуванні об’єктивізму — фалічний символ).
У чоловічому трактуванні кільце з давніх часів було знаком проходження юнаком обряду ініціації (переродження в чоловіка). У метафоричному сенсі за легендою його одягав на палець вчорашньому хлопчику сам великий змій-спокусник, покровитель статевого потягу і сили, запоруки продовження роду на землі (на ділі — старший у роду або старейщина громади).
Зняти ж перстень з представниці жіночої статі в українській культурі — отримати право та батьківське благословіння на одруження з нею, в чому деякі науковці вбачають також глибинний сакральний зміст у вигляді позбавлення цноти. В деяких українських місцинах дівчата на знак прихильності та згоди на шлюб самі віддавали свою подаровану батьками на повноліття каблучку обранцеві (він мав її носити на мотузці під сорочкою до заручин, де надягав власну каблучку на палець коханій, а батьківське кільце повертав нареченій на весіллі або після). Фольклор зберіг віршовані веснянки, в яких царівна ходить городом та дзвинить своїм золотим перснем, приманюючи до себе царьонка, щоб забрав її звідти до себе в палац.
Навіть традиційні українські ігри, дитяча «Я ношу-ношу колечко» та підліткова «Качення перстня», надійно бережуть давні вірування праукраїнських пращурів про каблучки, як ототожнення небесного бога Сонця-Ярила, який колом обходить Землю, даруючи життя та його екстраполяцію на людське життя у вічній симфонії кохання, прихильності та союзу сердець чоловічого та жіночого єства задля продовження роду. За ранньохристиянських цнотливих часів цей любовний акцент церковними канонами був підмінений та розмитий широкозмістовним символізмом боротьби добра з вселенським злом.
Хоча в традиційному українському розумінні, незважаючи на всі старання церковників, перстень так і залишився земним притулком душі та життєвої сили. Саме тому досі існує повір’я, що кільця можуть передаватися лише всередині сім’ї, як потужні концентратори захисної сили всіх його попередніх носіїв. З цих причин не можна віддавати своє обручку носити або приміряти комусь сторонньому, інакше вся родинна магія зникне.
Разом з тим перстень був могутнім оберегом від дії злих чар та духів, якими так насичене повсякденне життя. Так, в давні часи існувало повір’я, що під час пологів для втримання душ матері та немовля на землі, породілля в жодному випадку не має знімати обручку, яка переходила у спадок від свекрухи до невістки з покоління в покоління. Вважалося, всі душі пращурок ставали колом на захист її теперішньої власниці, щоб критичний момент найбільшої вразливості (як народження дитини) вберегти її від каверз потойбічного нечистого та людського «поганого» ока.
Магічний зміст кільця, як брами відкриваючої прохід між світами (небесним, земним, підземним) та часом (минулим, теперішнім та майбутнім), широко використовувався в українських народних гаданнях, здебільшого «на судженого» на Каліту (кинуте дівчиною кільце на підлогу котиться до дверей — скоро заміж) та на майбутніх дітей на Різдво (стакан з каблучкою на морозі та кільце на нитці).
З прикмет в українському фольклорі до тепер збереглися прикмети: дати подружці приміряти свою обручку — чоловік з нею зрадить; тріснута обручка — до скорої смерті власника; кільце впало з руки та покотилося — збирайся в дорогу.