З прадавніх часів в Україні існує сприйняття людини — як союзу трьох сутностей: тіла (фізичної оболонки), духа (сили, що відповідає за фізичний бік функціювання тіла) та душі (те, що відповідає за людський духовний всесвіт). Причому найтендитніша та й цінніша з них — саме остання, бо саме вона робить людину людиною з усіма її особистими характерними рисами.
За віруваннями, душа відлітала, коли гинуло тіло, і вже не мала можливості повернутися назад, на відміну від духа, який міг знайти шлях назад і оживити тіло, але без души — то вже була не людина, а гидка потвора, лише зовні схожа на себе колишнього, по суті — пуста оболонка (упир). За багато-багато століть українська культура випрацювала цілу низку ритуалів для полегшення переходу померлого до Виру пращурів та захисту живих від повернення його духу.
Горе одного члена громади було справою кожного, бо в Україні завжди вважалося, що навіть горе разом переживати легше. Після сповіщення в різний спосіб (від чорних хусток на головах найближчих родичок до свічки на підвіконні) громади про пришле горе, кликали поважних старших жінок обмити, причепурити небіжчика в останній земний шлях та покласти в труну (яка стала осучасненим образом праслов’янського поховального човна); відмовитися вважалося за страшний гріх. Воду після обмивання зазвичай збирали та виливали на перехресті доріг, бо вона вважалася «поганою» та «небезпечною» (непрості використовували її для обрядів чорної магії). Причому одяг має бути новими та гарними, бо вважалося – саме в ньому почивший проведе все своє вічне потойбічне життя.
Так, одружену жінку ховали в хустці або намітці (підтвердження її соціального статусу), зазвичай в заздалегідь приготованому нею самою одязі, при улюблених прикрасах, вбрану рушниками. До труни, окрім іншого, зазвичай клали гребінець-дзеркальце та швацьке приладдя, щоб на тому світі покійна могла чепуритися. Не одружену дівчину вбирали в вишиту весільну сукню з спідницею жовтого, зеленого чи синього кольору (залежно від регіону) або без неї. Коси обов’язково розплітали, прикрашаючи голову віночком зі свіжих чи сушених квітів з нарядными стрічками (в другій половині ХХ століття в деяких регіонах України на сучасний лад його замінила фата). На палець небіжчиці вдягали обручку зроблену з воску освяченої в церкві свічки, а в руку вкладали весільного рушника.
На відміну від жіночої статі, чоловіків ховали простоголовими, але капелюха (шапку) обов’язково клали в труну. Взуття зазвичай не вдягали, лишаючи в білих онучах, але також клали в труну найзручнішу та найулюбленішу пару разом із його професійними приладдям праці чи зброєю. Неодружених хлопців, як і дівчат, вдягали у весільне вбрання, прикрашали квітами та весільними рушниками.
Діточок обох статей ховали босоніж, в вишитій сорочці, але обов’язково підперезаній (бо «в Раю їй дадуть яблуко, схоче вона його за пазуху сховати, а воно весь раз у раз випадатиме, не даючі їй спокою).
Останню ніч перед похованням небіжчик мав «переночувати» в рідній хати. Труну ставили на стіл, у узголів’ї розташовувався склянку освяченої води та буханець хліба (щоб душа могла востаннє напитися-наїстися). З тієї ж причини мух з тих їжі та пиття не відганяли, а при сіданні на лаву, ритуально делікатно проводили над нею (щоб випадково не сісти на спочилу там душу). В прадавні часи в труну клали їжу та все необхідне приладдя, що «знадобиться» померлому в загробному житті.
В кімнати з покійним запалювали чисельні свічки в склянках з зерном, вогонь яких всю ніч підтримували по черзі найближчі родичі. Сиділи тихо, щоб не турбувати душу покійного. Залишати самого покійного в кімнаті не можна було, щоб нечистий не вселився в беззахисне тіло. З тієї ж причини дзеркала (двері в потойбіччя) у всій хаті надійно ховали чи закривали тканиною, щоб душа в них не загубилася і злі сили не просочилися в цей світ. Ще виганяли з дому кота, щоб він не перестрибнув через ноги покійного, пертворивши його на упиря.
В труни мали лежати дрібні грошики, щоб покійний міг оплатити свій шлях до потойбіччя. При виносі хати та над могилою в давнину було прийняте «голосіння» («жаління»), в тому числі із залученням фахових голосільниць (плачок). Дорогу траурній процесії за прикметами переходити не можна, бо «раніше за небіжчика попадеш на той світ». Труну перед опусканням в землю (головою обов’язково на захід) ритуально обов’язково «запечатують», щоб душа не могла повернутися в тіло, перетворивши його на упиря.
Після похорону традиційно бажаючи збираються на поминки (тризну), причому відмовити в приєднанні до скорбного столу не можна ні старому, ні малому (так званих «прошаків»), бо гріх великий. Адже вважається, що прошаком може бути янгол в людській подобі, який прийшов, щоб супроводити душу покійного на небо після прощального її земного обіду разом з рідними та близькими. В давнину українці тризну справляли прямо на могилі покійного, , а при похороні іменитих воєначальником вона до того ж супроводжувалася ігрищами та військовими боями.