Наступний після такого великого свята, як Великодень, звичайно ж день просто не міг бути пересічним, адже піднесено-грайливий настрій підсилений настанням довгоочікуваного тепла з поцілунком сонця на чолі нікуди не подівся, як і величезний запасів наготованного для святкування – що хоч тиждень доїдай, все одно залишиться.
Ось українці за традицією і продовжували походеньки по гостях від рідних до близьких, від близьких до друзів… до тих, з ким вчора не встигли привітатися та відсвяткувати. Хоч і важко це було робили після великодніх багатих застіль-розговень. Але виконання родинно-дружніх обов’язків — то «святе», от і пленталися-волочилися вони з волочильними піснопіннями від хати до хати зі своїми пасочками-дорами (свяченими бабками), крашенками та ковбасками (звідти і пішла народна назва свята «Волочильне» чи «Волочиння»).
І поки старше покоління продовжувало розговлятися, молодше – шукало собі розваг деінде, подалі від заставлених чисельними святковими стрвами столів. Тим більше, що весняна погода манила оксамитовою розкішшю свіжої зелені, дурманним ароматом квітучих дерев і трав, теплом сонячного променя.
У молоді з давніх-давен понеділок після Великодня вважався обливальним, коли можна було без умовностей та загрози натрапити на жорстоку відмову в жартівливій формі виказати свою прихильність особі протилежної статі. Обряд полягав в обливанні водою дівчини хлопцем на знак своїх ніжних почуттів до неї, а вона на знак взаємності – дарувала крашанку (писанка виступала вже символом взаємного кохання). Сам обряд, що і нині позоставався в різних куточках України, мав яскраве шлюбно-символічне забарвлення. Починався він шляхом повернення з вранішньої церковної служби чи після сніданкового застілля, коли молодь висипала на вулицю. Лити воду було треба на одяг або ж на голову (часто хлопці окатували кохану з голови до ніг просто з відра).
В прадавні часи в Україні ще побутував звичай кидати одного з молодиків до річки чи ставу в якості символічної пожертви водянику та на гарний врожай. Іноді купали тих, хто проспав вранішню службу чи навіть церковників. Цей звичай подекуди і зараз зостався в українській глибинці.
Ці українські традиції Обливального понеділка пришле християнство та окупаційна московська влада століттями намагалося викоренити з українського життя під лицемірним прикриттям турботи «про здоров’я українців» та «чистоти їхньої віри», щоб вони залишилися лише на сторінках українських часописів ХІ століття, Густинського літопису, Опису України Боплана, Синопсисі Лаври Гізеля.., але лише дарма змарнували час.