Сама назва Великдень говорить про те, що це свято геть не пересічне в українському народному календарі, фактично одне з двох найшанованіших, поряд з народженням Коляди. В Україні традиційно підготовка до нього починається задовго до настання саме того довгоочікуваного дня вшанування в першу неділю по весняному рівноденню великого Даждьбога, який є все і все є він, бо саме його невсипущими турботами був створений Всесвіт-красне яєчко і дарований людству. Маленька частинка тієї шанобливої вдячності і зараз українська спільнота виказує щонеділі її неробочо-відпочивальним забарвленням, з плином часу добряче підзабуваши прадавні витоки її святкових шат. Хоч за літописами та свідченнями арабських істориків, зокрема Аль-Масуді, ще в Х столітті українці залишалися сонцепоклонниками і щонеділі вшановували своє домінувальне божество.
Недарма червона крашанка, серце якого є ототожненням сонця — головний символ та атрибут великого весняного свята Воскресіння Ярила-сонця. Їх фарбують заздалегідь в чистий четвер чи передвеликодню суботу при живому вогні (бо то — найвищі чари від злих духів). При чому якщо домінантний червоно-коричневий колір, символ вогню та сонця, отримується відваром цибулинного лушпиння, то інші здобуваються в різний спосіб: жовтий (кора дикої яблуні, куркума), синій (синя капуста), салатовий (молоде березове листя).
І хоча на святковий стіл зазвичай ставлять дванадцять крашанок (за числом місяців), фарбують їх в величезній кількості (в старі часи — всі накопичені за сорокаденний піст). Раніше частиною з них обмінювалися з рідними, друзями, знайомими, сусідами, пожертви церкві та жебракам, частину використовували для великодніх розваг, інші — лишали на покутті для духів пращурів, скликаючи їх на великоднє застілля малиновим дзвоном маленьких дзвіночків на тиждень до поминок-проводів, «Рахманського» (пращурового) великодня; в якості нагадуванням рахманам про наближення Даждьбожого воскресіння українці в давнину пускали лушпиння великодніх крашанок по воді («хто того дня дзвонить в дзвони та пращурів не забуває, той при багатому врожаї восени відпочиває, особливо гречки»).
Найкоштовнішими великодніми яйцями вважалися писанки, виготовлені обов’язково власноруч нанесенням за допомогою різних технік малюнків чи надписів (обов’язково повні, а не «видутки» прикуплені на ринку). Ці особливі, виготовлені з любов’ю, ніжністю та добрими побажаннями, символи всесвіту дарувалися лише найближчим людям, батькам, коханим, дітям. За прадавньою українською магією, як дівчина вмиється з миски з писанкою, а потім подарує її коханому (часто з власноруч вишитою сорочкою), то він вічно її любитиме.
Другим неодмінним атрибутом свята союзу Даждьбога і його дружини, родючої Матінки-Землі, в Україні виступає пасочка, що символізує останню; священне єднання таврувало її символом сонця-хрестом на маківці. Крихти від пасочок в жодному випадку не давали птаству (не бай Боже – викидати), лише після розговельного сніданку (що традиційно з пришестям одних, других, третіх… гостів плавно перетікає в обіднє застілля, а там і вечеря не за горами) за давнім обрядом господарі «хрестуються з молочною худобою» (згодовують своєму тваринництву ті крихти з пасхального столу на здоров’я та гарний приплід).
Троєкратне обов’язкове цілування з усіма на Великдень — це прадавня дохристиянська традиція, як символ встановлення на землі ладу родючого тепла у всесвіті та налагодження стосунків між людьми, співання веснянок-гаївок на честь прославляння воскресіння великого Сонця — з тієї ж опери.
Стріни воскреслого Сварога-сонця починаються з вшанування головного винуватця цього свята — великого вогняного світила, що кожного дня дарує життя всьому існуючому на землі своїм сходом. Тому світанок цього дня в Україні у всі часи стрічали обов’язково в рідній хаті, відчинивши всі вікна-двері навстіж, щоб перші промінчики великоднього сонця торкнулися своєю магією кожного куточка та зарядили його позитивною енергією. А вдень і старий, і молодий намагається залізти по вище, щоб схопити якомога більше сонячних променів(бо «Ярила цього дня грає та здоров’я-щастя своєю щедрою рукою відсипає»).
По обіді відправлялися всією громадою в поля, ліси та луки. Найменші дітлахи качалися озимкою на всі чотири боки («щоб жито родило, а діточки здоровими були»). Молодь лаштувала над водою чи над пагорбочком гойдалки «на релях» за допомогою мотузок та гілок дерев, підлітаючи якомога вище («щоб торкнутися магії тепла Сварога-сонця»). А старші, прихопивши з собою пасочки-крашанки та іншу їжу святкового столу («щоб і самим наїстися і на вівтарях Великих гаїв лишити»), розважалися «Навбитками», «Міньками навпомацки», «Скочуванням з горбочка», «Вгадуванням з шапками». На добрий врожай частину тієї свяченої великодньої їжі закопували на межі своїх ланів для «рожаниць» та щоб відвести від них блискавки.
Перед вечерею голова сім’ї з «настільним» короваєм (велика паска) «за сонцем» обходив тричі спочатку стіл, потім — хату, за нею — все обійстя («щоб увесь рік жити багато»). Той хліб-Корочун, ототожнення найстаршого прадіда, обставлений медом та маком після обходу лишалася на покутті на тиждень, щоб на Рахманський (Райський) Великдень розділити його з душами пращурів під час гробкових відвідин. До того ж вважалося, як простоїть тиждень на столі настільний коровай — буде на пшеницю гарний врожай.
Пришле християнство воскресіння Сонця перехрестило на честь воскресіння свого бога Ісуса Христа, прив’язавши до біблійно-місячних циклів. І хоча за євангельськими віруваннями свині сховали Ісуса в соломи від переслідувачів, церква так і не змогла, попри всі свої чисельні заборони, викоренити в Україні систему дохристиянських традицій святити на Великдень порося, сало, паски, крашанки, сир, мед, рушники, хустки, полотно.., втім як і обряд вшанування воскресіння сонця випіканням пасочки з хрестом-знаком сонця та фарбуванням яєць-символів всесвіту, що зберігається в Україні вже сім тисяч років і сягає глибини трипільських часів, за довгі тисячоліття до появи християнства як такого.
За українськими легендами межа між світом людей та потойбіччам на Великдень на стільки тонка, що руку протягни і торкнешся надзвичайного: в церкві служителів нечистого легше за все вирізнити — всі ідуть святковою ходою навколо храму, а вони — ні, всі заходять всередину, а вони цілують замок і лишаються назовні; розпали піч полінами відкладеними по одному щопонеділка Великого посту, відьма сама в гості прибіжить; хлопець вдягне картуза дашком назад, сховавши скручені дулі одну в кишеню, іншу за пазуху — відьма сама на нього лаятися почне.
Вірування також твердили, що зрізаний вершок пасочки має дивовижні лікувальні можливості (тому господині ховали кілька про запас в шухлядку); посіяти в палісаднику крихти від паски — виростити маруну, що також має цілющі сили; посадка цибулі, в момент садовиння паски в піч — до її великого врожаю.
В Україні збереглося чимало прикмет та дотепних приказок, пов’язаних з Воскресіння Сварога-сонця: де великий дзвін на Великдень, там вовки цілий рік; в Велику неділю зозуля перший раз кує; на Великдень сорочка, хоч і лихенька, аби біленька, а на Різдво — хоч сіра, аби нова; зелене Різдво, біле Воскресіння;ишити, білити, бо завтра – Великдень; як на Великдень вдень спить господар — вляже пшениця, а як господиня — то льон та гречиця; не кожен день — Великдень, хліб — не паска; буде Великдень без гречаної паски; коли б то можна через зиму котом, через літо – пастухом, а на Великдень — попом; і шити, і варити, і завтра Великдень; багатий в середу їсть те, що бідний на святе Воскресіння; на Різдво без свяченого, а на Великдень без куті; Різдво гарне ковбасою, Великдень – крашанкою, а Зелені свята не варті й замурзаного кота; дороге яєчко до Великоднього столу; де ще той Великдень, а він вже з тими крашанками носиться.