Духівник, який став музикантом, щоб через зрозумілу всім мову співу та мелодійних переливів нести світ української культури в світ. Саме завдяки музиці він знов підняв горде ім’я Кошиців, яке за деякими припущеннями йде від самого Гедиміна, щоб покласти на вівтар відродження української нації, змушуючи жевріти вогник свідомості та любові до Батьківщини попри окупацію рідної землі одвічним ворогом з мокшанських багнюк. Олександр Кошиць — українець, композитор, диригент, оренжувальник.
Як молодший представник молодшої гілки роду Кошиців за прадавніми європейським шляхетними традиціями хлопчина мав би йти шляхом свого батька, згодом очоливши парафію в якомусь невеличкому селищі чи навіть містечку, що ще на початку ХХ століття гарантувало і гарний теплий дах над головою, і щедрий стіл, і не обтяжливе життя. Життя Олександра котилось по накатаній колії: єпархіальна бурса в Богуславі, Київська духовна семінарія…
З новеньким дипломом кандидата богослов’я двадцятип’ятирічний Олександр Антонович замість богослов’я подався у вчителі. Кубань, столичні Учительська семінарія та Друга духовна жіноча школа. В останній йому пощастило зустріти метра української музики Миколу Лисенка, який запросив його до своїх класів музичної композиції Григорія Любомирського, при цьому сам студент викладав іншим ази хорового мистецтва.
Природній талант помножений на безкорисливу працьовитість вже за рік, в 1905-ому, піднесли Кошиця до другого після Бога на тогочасному українському Олімпі з офіційною посадою помічника диригента очільника першої української Музично-драматичної школи, Миколи Лисенка. Окрім того він диригує хором філармонічного товариства «Київський боян», співзасновником якого він виступав разом з Лисенком.
Такий стрімкий зліт кар’єри на музичній ниві розправив до того ледь прорізані крила справжнього генія, визнанням якого стали такі видатні події, як призначення Кошиця на посаду диригента хору університету святого Володимира, з яким він вперше виконав «Щедрик»: (1909), капельмейстера в театрі Миколи Скадовського та хормейстера і диригента Київського оперного театру (1916).
Початок відновлення незалежності України не залишив байдужим душу музичного митця, а за наявності таких музичних регалій не дивно, що його Центральною Радою Української народної республіки було запрошено організувати та очолити Музичний відділ Генерального секретаріату народної освіти, при цьому він ж керує Етнографічною секцією, а також організує Національний хор за його диригентством.
Але доленосним в життя Олександра Антоновича стає наказ голови Директорії УНР, Симона Петлюри, про створення Української республіканської хорової капели, виконання якого було покладено на плечі Кошиця та Стеценка. Репертуар створеної в січні 1919 року капели складався виключно з українських народних пісень в аранжуванні тогочасних музикальних майстрів. За два місяці Кошиць на її чолі вирушив в міжнародне турне.
Мабуть сам метр не міг передбачити, що те закордонне турне розтягнеться до кінця його життя. Очолюваний ним хор вже перейменований на Український національний продовжувати свою концертно-місіонерську місію з популяризації українського співу попри поновлення московської окупації України із забороною на повернення, припинення фінансування та примарні перспективи на майбутнє. Так за дев’ять років вони підкорили всю Європу та обидві Америки (тількі в Південній відбулося більше дев’ятисот концертів), шляхом ледь не розділивши долю пасажирів сумнозвісного «Титаніка», коли їхній корабель зіштовхнувся в Атлантиці з айсбергом.
Притулок кочівникові-безхатькомі надала Америка, де Кошиць осів в 1926-ому, але душа його линула домів і туга за батьківщиною ніяк не хотіла його відпускати: «Ходжу на річку Гудзон, дивлюсь і плачу, і думаю про Дніпро», – з листа до брата Федіра та його дружини Ольги в радянський Київ. Він навіть благав рідних по смерті перевезти його тіло в Україну і поховати в любій Тарасівці, де колись при парафії батька минули роки його дитинства.
Однак влаштований московитами Голодомор українців 1932 — 1933 років, розкручений маховик радянської репресивної машини проти українства, Друга світова війна остаточно знищили надію на повернення українського музичного метра на батьківщину, що зламало його дух, а разом з ним і здоров’я — серце ледь трималося, інфаркт за інфарктом.
І при цьому він продовжував активне життя популяризатора української музики не тільки на березі Гудзону, а й частими вояжами до Канади, де проводив семінарські уроки з чисельними місцевими хоровими колективами. Саме в там, в далекій країні серце великого Кошиця зупинилося назавжди 21 вересня 1944 року під час великого концерту. Він помер на руках своєї коханої дружини, артистки хору , Тетяни Георгіївської., турботами якої за сприяння канадських українців метра поховали у мавзолеї вінніпезького цвинтаря «Ґлен-Іден» поруч з іншими видатними українцями Канади.