Стародавній монастир на вершині високого пагорба, від підніжжя якого спливають за горизонт безкраї слобожанські простори. Тут повітря чисте і прямий зв’язок з Богом – лише руку простягни, щоб дотягнуться до небес. А внизу, граючи з теплими сонячними променями в хованки, перекочують свої хвилі кришталево чисті води Дінця, щоб пробігши не одну сотню кілометрів стати Азовським морем.
Так що не дивно, що ще на зорі заселення цих просторів саме в цьому затишному кутку з’явилася обитель тих, хто тікав від мирської суєти до творчої мудрості цього світу через віру і покаяння – Богородичина пустинь. Тернистий шлях її літописної історії перервався вже через кілька десятиліть після заснування, але мабуть чернечі молитви до Всевишнього були настільки сильні, що він вирішив дати братії другий шанс…
Обмеженість і спірність документальних відомостей завжди породжує на світ легенди та теорії одна одної химерніше, в основі яких лежить найчастіше один єдиний факт. Вони швидко знаходять собі прихильників і їхніх опонентів, не дивлячись на те, що істина лежить десь зовсім в іншому місці.
Романтичні Співочі тераси, оповиті мороком таємниці свого походження. Їх унікальна акустика зачаровувала іменитих виконавців, яких багатому магнату-цукрозаводчику Павлу Харитоненко з тонкою душевною організацією вдавалося заманити обіцянками або спогляданням чуда в глибинку слобожанської землі. Кажуть, в числі тих, хто пізнав всю могутню силу рукотворного дива випробував на собі, був сам Федір Шаляпін.
Самотній валун на тінистій алеї Шарковського парку в оточенні ореолу незвичайної метафізики під муаровим покровом таємниці походження і легенд сучасних чудес, як магніт тяжіння для поколінь українців в сподіванні на щастя і взаємність почуттів, манить до себе і дарує крихту надію на здійснення чуда.
А почалося все з маленької трагедії однієї родини, в якій шалено закоханий чоловік і холодне серце молодий, яке не змогли запалити ні його пристрасть, ні відданість, ні незліченні багатства. Батьки Панянки, як її називали місцеві, все ж змусили дочка вступити в шлюб з розрахунку з сином цукрового короля Леопольда Кеніга, але взаємне кохання від цього так і не народилося. Подяка, відданість, дружба – так, але не любов.
Доля народу-вигнанця століттями була переплетена з історією української землі як дві нероздільні складові цього світу, поки в їх мирне життя агресивної ведмежою ходою разом з антисемітизмом і українофобією не вторглася Московська імперія, благополуччя якої завжди трималося на крові, поті і сльозах захоплених народів. Так з’явилися лінія осілості, Валуєвський циркуляр 1863-го, Емський указом 1876 року, заборона листування та преси на ідиш 1914-го.
Тим ясніше стають мотиви рішення Всеукраїнського з’їзду рабинів в Одесі 1918-го про накладення «херему» (прокляття) на всіх супротивників Української народної республіки, при тому що єврейські організації дев’яти українських губерній визнали Центральну Раду єдиним легітимним органом управління на своїй землі, ідиш був однією з офіційних мов документів та валюти новонародженої країни, а війська Директорії на чолі з Симоном Петлюрою активно протистояли єврейським погромам (чому збереглося чимало документальних підтверджень). Так іудейська громада офіційно вступила в боротьбу за незалежність України 1917 – 1921 років.