Був собі один дяк-грішник, бо мав слабкість – ходити до чужих молодиць. Але Бог не міг цього довго терпіти і зрештою покарав його.
А той дяк був ще й музикою – вмів неперевершено грати на скрипці. От якось уночі сидить він у однієї молодиці та грає їй на скрипці, аж раптом до хати заходить якийсь поважний пан. Став той пан просити дяка, щоб пішов він грати до нього на бал, і пообіцяв за це щедру винагороду. Музика погодився. Вийшов дяк із паном, сів у розкішну карету, і вони рушили.
Давним-давно, серед диких скель та густих лісів, де повітря пахло смолою та свободою, жив молодий мисливець на ім’я Данило. Він був дужим і вправним, але мав надто гаряче серце – прагнув знайти те, чого ніхто до нього не бачив. Старі люди попереджали його, що ліс має свої таємниці, які краще не ворушити, але юнацька гордість лише підштовхувала його йти все далі в хащі.
Одного вечора, коли сонце вже ховалося за верхівки дерев, фарбуючи небо в багряні тони, Данило заблукав у незнайомій місцині. Навколо панувала гнітюча тиша, аж раптом крізь морок пробилася дивовижна мелодія. Звуки були такими ніжними й тужливими, що серце мисливця стислося, а ноги самі понесли його на цей поклик, не розбираючи дороги.
Повернулася якось жіночка додому з поля, втомлена, зла, наче осіння хмара. А в хаті – гості. Сидять собі троє старців біля печі: один у самій середині, а двоє по краях. Лахміття на них стареньке, клунки маленькі, самі худі та смиренні. Чоловік її, Петро, стоїть коло порога, винувато опустивши голову.
- Ти що ж це, йолопе безголовий, понаприймав у хату старців на ніч?! – закричала жінка ще з порога. – Нащо різних волоцюг, ледарів та пройдисвітів до хати поназволікав?! Га?! Хто їх годуватиме? Хто їх завтра виганятиме? А ти, телепню, тільки рот роззявляєш!
Спуск з Ангарського перевалу на Південний берег… Дорога в’ється змією. З лівого боку весь час від підошви до вершини видно гору Демерджі.
Після Чатир-Дагу це найкрасивіша гора в Криму, кажуть місцеві жителі. Скільки годин має день, стільки раз змінюється її колір. Наче веселка переливається по її схилах.
Орлині діти! Старий Орел зібрав вас до круга ради, щоб сказати вам, що вибирається в далеку мандрівку. Кожен, хто хоче мандрувати разом із Старим Орлом, хай подбає про мандрівну палицю! До мандрівки готуйсь!…
Повертався якось старий музика Степан із сусідського весілля. Шлях його пролягав через старий дерев’яний міст, що стогнав від кожного кроку над глибоким урвищем. На небі не було ні зірки, лише туман повз по воді, як біле полотно. Аж раптом – серед мосту стоїть постать. Високий, у дорогому кунтуші, капелюх із пером, а чоботи так блищать, що навіть у темряві видно.
- Куди поспішаєш, майстре? – голос у пана був солодкий, наче мед, але холодний, як лід.
У далекі-предалекі часи, коли море здавалося безмежним і повним таємниць, а люди тільки починали відкривати нові землі, з могутнього Константинополя – столиці славної Візантійської імперії – вирушило кілька кораблів у далеку й небезпечну подорож. Мандрівники шукали нові, щедрі на врожай землі, де можна було б оселитися й почати нове життя.
Та нелегкою видалася ця дорога. Щойно кораблі вийшли у відкрите море, як їх зустрів грізний Понт Евксинський – так у ті часи називали Чорне море. Воно здіймало високі хвилі, кидало судна з боку в бік, насилало бурі й шторми, ніби випробовуючи відвагу мореплавців. Вітер ревів, щогли скрипіли, а люди, стискаючи кермо й весла, молилися про порятунок.
Кажуть, якщо курка знесе зноска і носити його дев’ять день під пахвою, а потім закопати в гній, то вилупиться чорт.
Одна жінка схотіла перевірити. Як курка знесла яйце, то вона взяла під пахву і гріла дев’ять день. А на десятий закопала в гній. Через якийсь час справді вилупився той чортеня чорненьке одне та й каже: