Історія
Народжений всупереч розхожому правилу в наслідок існування храму, монастир на Градній горі Луцька з’явився через кілька століть після будівництва першої дерев’яної Святодухскої святині в самому серці стародавнього міста на березі річки Стир. Хоча й існує думка, що задовго до його появи саме на цьому місці в XIII столітті Василько Романович (1203 – 1269) заклав православну Василіанську обитель.
Так спочатку за ініціативою дружини місцевого земського судді Войцеха Станішевського Агнешки, яка в 1643-му придбала для братії бернардинів в рахунок погашення боргу єврейської діаспори ділянку землі у парафії святого Якуба поруч з дерев’яним храмом Святого Духа переданий на піклування ордена, почалось будівництво їхнього кляштору.
І хоча земляний наділ Станішевської залишався спірним ще три роки аж до винесення судового рішення (євреї відмовилися погашати борг перед костелом Якуба), завдяки викупленій поруч у Юзефа Сеніцкого з благословення Владислава IV Вази (1595 – 1648) ділянці і величезним пожертвам будівництво дерев’яного монастиря бернардинів ненадовго забарилося в часі.
Комплекс, в який крім келійного корпусу входили господарські приміщення, тартак, городи та прилеглий цвинтар, за побажанням все тієї ж щедрою меценатки, яка організувала фундацію і викупила поруч з костелом Святого Хреста кам’яну будівлю в 1647-му, поповнився шпиталем для вбогих та немічних.
Ось тільки вже на наступний рік при штурмі Луцька військами Богдана Хмельницького (1595 – 1657) новозбудована бернардинська обитель звернулася в буквальному сенсі слова на попіл, а братія покинула міські стіни, щоб повернуться лише із закінченням військового протистояння.
На відновлення святині братів, під опікою яких знаходилося так багато добрих починань, вже наприкінці 1650-х було зібрано понад дві тисячі злотих, так що незабаром вона знову прикрашала і берегла міський центр від негараздів. Ось тільки споруджений в цілях економії знову з дерева монастир в 1696-му всепоглинаюча пожежа пустила за вітром.
У відновленому колишньому вигляді храм простояв до 1720-го, коли ініціатива тодішнього настоятеля Адріана Калинського і великі фундуши Ольшанських, Пясковськимх Стрільницьких дозволили задуматися про перебудову комплексу в камені. Втілення в життя грандіозного задуму з вінцем костелу-троянди в центрі архітектора Павла Гіжицького (1692 – 1762) розтяглося на десятиліття і було закінчено лише в першій половині 1750-х.
Після анексії луцьких земель російськими військами в наслідок розпаду Речі Посполитої бернардинський комплекс захопили російські військові, які використовували його стіни на свій розсуд аж до 1800-го, поки єпископ Луцький Каспер Казимир Цецішовський (1745 — 1831) не добився передачі монастиря в розпорядження римської католицької церкви для розміщення луцької кафедри.
Ось тільки з посиленням наступу православ’я на захоплених росіянами українських землях, луцький бернардинський кляштор в 1853 році все ж був закритий, а його стіни в найближчі кілька десятиліть по велінню місцевої адміністрації по черзі змінили безліч установ-квартирантів: в’язниця, міська рада, стайні, арсенал…, котрі поступово довели її до плачевного стану.
Лише народжена в 1887-ому ідея розміщення в колишній обителі навчального закладу змусила влади Луцька відновити унікальну архітектурну перлину, з тим щоб 30 вересня 1895 роки перед учнями відчинила двері чотирикласна чоловіча гімназія. На цьому перетворення підковоподібного храмового шедевра не закінчилося, і він поступово до початку ХХ століття поступово втратив оборонні риси (вежі позбулися свого завершення і освітилися сонячними променями віконних прорізів).
З поверненням Волині в польське підданство на міжвоєнний період ХХ сторіччя в монастирських келіях містилися Луцька публічна бібліотека (з 1922-го), що налічувала тридцять тисяч зібраних за сприяння Польського наукового товариства примірників, та магістрат Волинського воєводства.
Радянський режим після Другої світової в «кращих» своїх традиціях сховав за товстими стінами кляштору найстрашнішу свою зброю проти громадян – слідчий відділ НКВС, який на посаді служіння суспільству змінив більш мирний історичний факультет педагогічного інституту. Крім того до 1964-го частину приміщень займала Волинська духовна семінарія і бібліотека вже в статусі міської продовжувала нести іскру знань серед сірості життя під комунізмом.
Величезний комплекс, визнаний пам’ятником архітектури в 1985-му, після здобуття Україною незалежності в 1991 році не змінив столітній традиції – і понині тут працюють обласна бібліотека для юнацтва та кілька невеликих комерційних підприємств, а частина комплексу повернулася в лоно християнської церкви, коли в 1990-х до обителі, що отримала ім’я Василя Великого, ступила нога православних черниць.
Архітектура
Розташований на Градньому пагорбі над річкою Стрий комплекс луцького бернардинського монастиря являє собою підковоподібне двох’ярусне півколо (діаметр 75м), яке у зв’язку із первісною подвійною релігійно-оборонною роллю мав по краях осей дві оборонні вежі та посилений двома напівкруглими прибудовами центр, що прикриває перлину Троїцького собору з північного сходу.
Бічні крила-галереї взаширшки десять метрів мають коридоре планування з однобічним розташуванням кімнат, а центральна і завершальні прямокутні частини – секційну. При претензійному палацовому плануванні зовнішній декор витриманий в стилі аскетичного класицизму: раскрепованний карниз, позбавлений декору фриз, пілястри доричного ордера, ступінчасті бічні фронтони, високі стрілчасті арки віконних прорізів центральній частині та ліпний аркатурних пояс.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Волинська обл., м. Луцьк, пр. Воли, 2.
Як дістатися
Автотранспортом по трасах М19 (Доманове – Ковель – Луцьк – Дубно – Збараж – Тернопіль – Чернівці – Тереблече) / Н17 (Львів – Радехів – Луцьк) / Н22 (Устилуг – Луцьк – Рівне). У місті по вулиці Рівненській / Волі / Шевченко до бернардинського монастиря.
Громадським транспортом до луцьких вокзалів, а потім в бік центру міста (орієнтир Театральна площа), на яку виходить комплекс.