Прадавній український оберіг, вишита сорочка, через повторюваний малюнок якої передавався весь накопичений поколіннями пращурів духовний родовий спадок, завжди цінувався на вагу золота; не дарма ж про щасливців казали: «В сорочці народився». Адже створення її вимагало чисельних годин та часточки душі її творчині, а основні мотиви зберігаються в українській культурі ще з часів Трипілля (V — ІІІ тис. до н. е.).
Вишиванку дарувала наречена – коханому, мати — дитині, дружина — чоловіку. Такими цінними подарунками відзначали великі свята, накшталт заручин, першого дня весняної сівби. Відрізи на сорочки розвішували на гіллі повз річку в Русалчин Великдень, щоб задобрити духів води. Недарма ж для зберігання священного дару, сорочки та дошки з труни святого Дмитра, князь Ізяслав Ярославич спорудив в стольному Києві цілий храм наприкінці ХІІ століття.
Першу, вишиту матінкою, сорочку немовляті одягала повитуха одразу по народженні, і зберігали її в сім’ї аж до народження онуків того немовляти, й часто — клали в труну по його смерті. Особливим магічним змістом українці наділяли першу вишиванку первістка нової родини, яку потім одягали в перший день по народженні на всіх його менших братів та сестричок, щоб вони все життя трималися купи, не зраджували родині та один одному.
Цікаво, що гендерне рівноправ’я в Україні-Русі було споконвічним, і однім з його матеріальних втілень було наявність однакових за кроєм та малюнком вишивки (окрім рослинного) жіночих та чоловічих сорочок. При чому вважалося, що чим більше вузлів на сорочці, тим довшим буде життя її власника, адже майсртиня тими вузликами духовно «прив’язує» його до грішної землі.
Вишиванка — фактично потойбічний двійник людини, друга шкіра, не дарма ж кажуть: «Своя сорочка ближче до тіла». Тому по понеділках, середах та п’ятницях, як «важких» днях, нової сорочки українські народні традиції не рокомендували вдягати, адже доля її носіння буде такою самою непростою.
Загалом навіть будь-якого іншого дня тижня перед вдяганням обновки треба було провести спеціальний магічний ритуал: тричі кинути ніж на кожен з рукавів або провести ножем в середині неї з подолу до горловини (щоб вигнати всіх пришитих під час виготовлення духів та була річ зносостійкою, як залізо), для цього ж її одягали після пошиття не праною; пронести над вогнем (щоб вийшов вихор білення тканини); пошмагати нею п’ять разів об одвірок з примовкою: «Сорочка – на тіло, лінощі — за двері»); на майбутнє для духовного захисту від «злого» ока та нечистого – причепити біля коміру булавку голівкою догори.
З прикмет за вишиванкою водяться: навиворіт вдягти — хтось битиме (для запобігання цьому її треба зняти, потоптатися по ній та знов вдягти), сушити жіночу сорочку лише пазухою наперед і рукавами долу — до легких пологів, передом до сонця — до свіжого гарного обличчя, на Великдень сорочка «хоч лихенька, аби біленька» — до щасливого життя, якщо заблукалому вдягти вишиванку задом на перед (в іншому варіанті вивернути) — вийдеш з лісу, вдарити підпаленою спіднею сорочкою навроченого — зняти закляття, викупатися вночі в сорочці навиворот чи першу жаринку з пічки попід сорочкою з рукава в рукав провести і кинути за спину— зняти переляк, малюку чисту сорочку в неділю одягти вранці — «для Бога», вдень — «для людей», по заході сонця — «на нечистого», відьма перед початком ритуалів скидає одяг, бо той від Бога їй пече.
Для додаткового магічного захисту, основу якого складали вишиті гладдю, хрестиком або мережкою символи-обереги українських майстринь, в комір (або подол) сорочки зашивали лустку часнику, дрібку солі, хлібну крихту чи магічні зернята. На Купала перед походом до лісу обов’язково треба було помитися і перевдягатися в чисте, а перед збором лікарських трав і корінців, що того дня мають особливих сил — зняти з себе весь одяг (там де не чути півнів), щоб цілющі властивості лишились в збираному гербарії, а не осіли на одязі.
Навіть сорочкова тканина мала свій окремий зміст: закручена вихором — до безумства, золена в понеділок, середу чи п’ятницю — до лихої долі, а розкроєна та пошита в четвер вважалася найщасливішою.