Наймістичніша українська ніч. На Купала

Найкоротша ніч року, яка своїм магічним крилом, ледь торкнувшись української землі, знов перевертає коловорот року з літа на зиму — чи це не справжня магія, яка стирає кордони між світами і робить неможливе можливим. Саме тому з давніх-давен в Україні Купальська ніч з вечора 23 червня була оповита магією легенд, обрядів, пророцтв та традицій, які через містичний потойбіччя торує шлях майбутньому.

Давньослов’янський Купало (назва імовірно семантично пов’язана з дозволом на купання в річках з цієї дати). В християнстві слов’янського Купалу перехрестили на Івана Хрестителя — так у свята літнього сонцестою з’явилося подвійне ім’я: Купайло, Купальниця, Купа, Іван Купала, Зільний Іван, Іван Відьомський, Іван-Відьмак, Іван-Квітник, Іван-Лопушник.., но не дивлячись на тисячоліття церковних заборон українці так і не відмовилися ні від віри своїх пращурів, ні від традицій цього дня. За повір’ями Купало благословляє єднання бога вогню Семиярила з богинею води Даною (Мареною, Ладою), шлюб яких дає життя всьому існуючому на Землі. Він – покровитель родючості у всіх її проявах, тому вшанування священного союзу було одним з найбільших свят року українських пращурів, з яким пришле християнство намагається марно боротися ось вже трете тисячоліття, але традиції його живуть і донині.

Так підготовка до святкування починалася ще до східсонця, коли дівчата йшли на барвисті луки та лісові галявини, щоб назбирати духмяних квітучих трав на віночки та неодмінно чорнобильника на підперез, вмитися на перші промені сонця джерельною водою на щастя-здоров’я. А хлопці тим часом обирали вишневе чи вербове гілля на «Марену» або «купальське дерево» (велика гілка, що уособлювала першодерево життя), яку встановлювали на пагорбі святкування зазвичай на березі річки, ставу чи озера.

Збереглися згадки про архаїчні святкування Купайла біля велетенських дубів-символів українського роду, на маківці яких в вечорі 23 червня запалювали обмазане смолою колесо, як символ Ярила-сонця. При цьому саме дерево не прикрашалося.

Вдень дівчата прикрашали «Марену» стрічками та квітами, вдягнувши на деревце жіночу вишиванку та запаливши перед нею свічку — це було матеріальне ототожнення духу жіночого початку, який нібито виходить цієї ночі з води для зустрічі зі своїм коханим. Парубки тим часом поруч рубали дрова та складали багаття в центрі місця святкування для великого купальського чоловічого вогню Івана (Даждьбога, Ярили). А господарі ходили перевіряти на поле, чи не зробив нечистий «закруток» на погибель (два пука не вирваного колосся перев’язані між собою та встромлені голівками в землю); знищити закрут могли чаклунством та замовами лише непрості люди.

Надвечір всі селяни збиралися купи на купальній горі. Честь запалення багаття випадала найповажнішому чоловікові громади (за княжої доби — сам князь, хоча деякі вчені наполягають, що в сиву давнину роль запалювачки священного вогню відводилася жінці-берегині роду), який дякував Купалові за його дари та зачинав свято. Далі йшли обрядові пісні, танки та неодмінні ритуальне стрибання через вогонь очищення (матінки проносили своїх малих діточок на руках над ватрою), хворі палили в тому багатті різні магічні трави для свого одужання, а пастухи гнали через «субітку» свої стада. В народній уяві Ярило-сонце мчить на коні Купайлової ночі із сходу на захід, фізичне повторення чого проглядається в цих стрибках через багаття.

В розпал весілля з настанням сутінок зі святкового купайлового пагорба спускали вогняне колесо в воду (перед підпалюванням його заздалегідь обмазували смолою), що символізувало початок руху сонця по низхідній («похорон Івана» чи «соходини сонця на пташиний дзьоб»). Якщо «віночок з кадила», як його ще називали в народі, рівно дострибував до води — це віщувало багаті врожаї та добрі статки для громади на весь наступний рік, а як падав по дорозі — чекай біди.

На світанку наступного дня наприкінці святкування дівчата пускали свої віночки по воді з запаленими свічками всередині, а «купальське дерево» молодь ламали на менше гілки (проводи Купала) та забирала собі до хати «на майбутнє подружнє щастя» чи топила («Марена з Купалом вінчаються») — так закінчувався двомісячний період так званих українських «Ярилових ігрищ», що починався 23 квітня і знаменував собою фазу активного пошуку молоддю собі пари. Традиція стрибати молодятами через вогонь зі своєю парою (хлопець знімав з дівчини віночок, вдягав їй на голову свою шапуку), як своєрідне священне скріплення союзу, походить саме звідти; за повір’ям: як за парою полетять іскри та руки не розійдуться — бути їм разом у щасливому шлюбі все життя.

Дуалістична цілісність сприйняття світу пращурами не обійшла і свято літьного сонцестояння, яке не тільки святом широкознаного нині Івана Купали, а й Мокоши-родильниці (тому його ще звали «маківкою року») або Купали (жіночого роду). Недарма ж богиня родючості завжди зображалася пращурами у колосковому віночку з колоссям під ногами на березі водойми в оточенні солярних знаків з руками долу, кожна з яких тримає на поводу коня з вершником-Ярилом.

Здавна українці вважали, що в ніч Зільника у всю шир відчиняється Небесна брама, тому всі молитви та прохання доходять до богів без перешкод та швидко втілюються в життя. Ходіння «на Іванову росу» (вмивання росою чи качання по росі до сходу сонця) дає сили та здоров’я на цілий рік. Вважається, в лісі цієї містичної ночі можна стріти і богів (Курало, Ярило, Морену-Дану, Ладу, навіть самого Перуна), і всіляких представників нечисті.

Трави зібрані цієї ночі (купалинки, іванівки, свентоянськ-зілля) мають цілющу силу як для людини, так і для тварини, особливо полин, що сушеною слугувала оберегом членів родини та оселі від нечистого. Також за легендами: хто знайде в житі колос о двох головах, а під ним монетку — тому доля знайти величезний скарб, а міфічний блакитно-вогняний цвіт папороті (кочедижник), що квітне лише раз у житті (за іншою версією — один раз на три роки) в лісовій гущавині, куди не долинає півнячий спів — справжнє кохання, щастя на все життя, відкриття всіх таємниць світу, відчиняння всіх замків, знання пташиної мови, дар зцілюваня хворих.

З народних прикмет та приказок на Купалу в Україні існували наступні: як на Івана гроза — горіхів буде неврода; як на Купала просо з ложку, то буде і в ложку; годуй бджолу до Івана, зробить з тебе пана; велика роса на Івана — огірків будуть повні жбана; після Івана купала не треба жупана.

23-06-2024 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Поділитися в FacebookДодати в TwitterДодати в Telegram

Коментування цієї статті закрите.