У нього так багато іпостасей в українському фолклорі, що всі їх і не перелічити, адже шанобливе ставлення до всіх минулих поколінь своїх пращурів та роду загалом українське немовля вбирало в себе разом з матусиним молоком. Причому вшанування духів своїх померлих не обмежувалося якоюсь єдиною конкретною датою, вони завжди були поруч, повчали, допомагали, оберігали, а часом і карали за ослух, тож Чур (Нур, Щур, Пращур), як їхнє ототожнення, йшов пліч о пліч з кожним українцем від колиски до трунової дошки.
В хаті він виступав помічником Домовика, в обов’язки якого входило підтримання вогнища в домашній печі. В українську старовину на найвищому пагорбі край кожного села зазвичай був встановлений пустотілий всередині глиняний бавован-тотем Чура, всередині якого завжди горіло підтримуване спеціальним сторожем полум’я, щоб кожен охочий міг у будь-який час дня і ночі взяти собі домів частинку великого дару пращурів, вогню, в разі потреби.
Саме тому і донині деревину для розпалу пічки кличуть чурами (чурками). Хоча за іншою версією невеличкий шмат деревини отримав таку назву, бо зазвичай саме з нього вирізали домашній тотем Цура, який стояв на покутті в якості оберега оселі від непрошених гостів з потойбічного та цього світів. Його графічним зображення виступало танцююче полум’я багаття.
Згідно прадавніми віруваннями, Нур духовно береже не тільки фізичне втілення домашнього вогнища з пічкою в якості вівтаря, а й загалом все родинне обійстя, тому його ще кличуть в народі богом меж власності і приписують сприяння збагачення родинних статків за умови шанобливого ставлення до нього та сімейних традиційних цінностей.
Том-то Чура поминають, коли хочуть захистити себе або окреслити свої права, як наприклад і зараз широко використовуваними промовки-закляття «Чур, чур, святе місце, чур боже та моє»« (коли в пошуках скарбів обходять із смолоскипом місце пошуку для захисту від нечистого) чи «Чур, моє!». Раніше його дерев’яний тотем («чурбан») встановлювали на кордоні володінь, і чіпати його не можна було в жодному разі, інакше на душу порушника заборони чекало вічне прокляття і блукання поміж двох світів по горах-долах у пошуках шляху до своїх у вир. Жертвоприношення чурбан приймав свіжими квітами та кріхтами хлібу біля свого підніжжя.
В якості зв’язкового між минулим та теперішнім, між потойбіччям та реальністю бога-Пращура українці активно залучали для захисту підчас магічно-ворожільних обрядів, адже «Чур, мене, Чур!» – здавна в Україні вважався кращим оберегом духовного захисту від злої сили, адже його боїться сам всесильний, оточений чисельною прислугою Пек, господар пекла.
Повага до Чура в українському народі була настільки великою, що в традиційному календарі навіть існує окремий день його вшанування під іменем Паликопа 27 липня, хоча дотримання родового укладу він пильнує щодня цілодобово. У нього навіть є дозвіл та зброя жорстоко карати порушників блискавками Перуна, спалюючи їхнє майно та навіть їх самих (не дарма ж його ім’я з санскриту перекладається, як «палити»).