Його оповита чисельними лаврами від найпочеснішого «Батька української прози» до багатьох-багатьох з додаванням високошанованих «перший» чи «засновник» (Харківського професійного театру, журналу «Український Вісник», альманаху «Молодик»…) постать в історії української літератури є монументальною. І за всіх цих регалій, чинов та звань, за нею постає звичайна людська доля з її злетами та падіннями, радостями та печалями. Григорій Квітка-Основ’яненко, літератор, громадський діяч, українець.
Муза, мабуть, спочивала на колисці другого сина колезького радника з давнього козацького роду Квіток, але так і не змогла вберегли малечу від нерадивої няньки, яка зірвала малечі ячмінь на оці, в наслідок чого дитину не тільки обсипала «золотуха», а й на кілька років він втратив зір (з часом поновився). Це просто не могло не позначитися на характері Гриця — він «закрився», став вразливим і психологічно, і фізично, а єдиною відрадою стали книжки, які він буквально ковтав, та домашні театральні постанови.
Ані домашній затишок люблячої родини, ані навчання з спокої Преображенського монастиря Подвірків, ані військова служба в Сіверському та Харківському полках, ані десять місяців послуху в тому самому Курязі… так до кінця і не змогли зцілити ті отримані в дитинстві душевні травми. Може саме тому йому так до серця припали література та театр, через які він міг проживати інші життя разом зі своїми героями.
Цікаво, що той реальний світ суспільного життя, від якого через призму своїх захоплень так намагався відсторонитися Григорій Квітка з села Основа, дав йому незрівнянно більше, ніж літературно-театральний: головування в місцевому шляхетному товаристві, очолювання Харківської палати кримінального суду, участь в науковій раді Харківського університету. Його ім’я значиться в засновниках харківських Інституту шляхетних дівчат, Публічної бібліотеки, Благодійницького товариства, професійного театру…, адже він вбачав розбудову українського суспільства у творчому самовираженні, освіті та мистецтві, плодом яких мала стати ідеальна Україна.
На творчій ж ниві Квітку-Основ’яненко раз у раз спіткали випробовування: то критик Сеньковський жорстоко розкритикував його «Пана Халявського» (через те пан Григорій навіть намагався відмовити редактора «Современника» Плетньова від друку своїх творів та важко недужав, допоки перелякана дружина не знайшла йому гарного лікаря), то видавець Фішер надурив його на чотири сотні примірників того ж твору, не відредагував його та не виплатив ані копійки авторського гонорару.
Та й в родині Квіток було не все гаразд — старший брат літератора, Андрій, пішов від дружини, кинув дітей та вінчався зі своєю кріпачкою. Внаслідок нова господиня забрала до своїх рук все господарство, позбавивши Григорія виплат його частки з батьківського спадку. Після цього відносини між братами припинилися.
Всі ці нервові негаразди помножені на ті давні дитячі комплекси, меланхолію, перевтому привели до того, що в 1843-ому Григорій Федірович знов сильно захворів. На відміну від попередніх разів, з пригніченого стану його не могли вивести ані професійне лікарське піклування, ані родинне тепло, ані турбота друзів. Його навіть не могли розрадити читання другом Петром Гулак-Артемовським улюблених давніх нотаток зі «Слізного з книгами прощання» Яворського.
20 серпня того ж року батько української прози помер в рідному Харкові, але і після смерті його тлінне тіло не знайшло спокою — первинно поховане на Холодноярці, за московської окупації 1930-х дивом надгробок зберігся та перекочував до Покровського собору, а після Другої світової він знов змінив місце прописки на Другий міський цвинтар.